Глава 8, в якій відбувається дивна розмова

Лютий Лютобор

Я пирхнула. Нічого собі ім’я.

Чоловік явно образився на мою реакцію. Невже він очікував, що я трястимуся від страху, як той паскудний піп, що віддав мене, ніби я річ чи рабиня? Допускаю, що він звик до іншого ставлення, проте мені було начхати. Принаймні в цей момент. А потім я подумаю, як можна налагодити контакт, щоб ми обидва були у виграші.

– Дуже приємно. Я – Аліна, – вишкірилася я і роззирнулася.

Навкруг розкинулася неторкана природна краса, первісний лісостеп, яким я його уявляла, а на виднокраї на тлі нереально блакитного неба махав крилами млин. 

– Дивне ім’я, – зауважив чоловік.

– Можу те саме сказати про твоє. То як щодо мого одягу? Ми можемо повернутися за ним?

– Ні, – відрізав.

– Шкода. 

Я реально засмутилася. Втрата вишиванки суттєво зменшувала мої шанси потрапити додому, бо сумнівів у тому, що сорочка – частина закляття, не було.

– Все тут, – раптом зволив додати Лютобор і поплескав по сідельних сумках.

– Чесно? Клас! Тоді я переодягнуся. Давай.

Я потягнулася до сумки, але отримала добрячого ляпаса по руці.

– Ай! 

Лютобор похитав головою, ніби в нього там щось не вкладалося.

– Ох і дивна ти… Аліна. – Моє ім'я перекотив на язиці, ніби куштуючи. –  Багато чого я бачив і в різних землях побував, але таких, як ти, не стрічав. Звідки будеш?

– Здалеку. 

– Речеш дивно, але по-нашому.

– У мене здібності до мов.

– І яким вітром тебе сюди занесло?

– Я теж хотіла б знати. А взагалі, це що, допит? Я вимагаю пояснень і адвоката.

Схоже, я перегнула палицю, тому що він ще дужче насупився і втратив рештки настрою спілкуватися. І який, в біса, адвокат?

– Не маєш права нічого вимагати, жінко. Про речі свої забудь. А як балакатимеш намарно, знову кляпа скуштуєш.

– І що ти мені пропонуєш? – розсердилася я, ігноруючи погрозу. – Покірно дозволити себе ув’язнити? Доставити на якийсь там суд? За що? Я ні в чому не винна! І я не відьма!

Розумію, як це звучало. А враховуючи мою неадекватну, як для місцевих, поведінку, дивний вигляд і речі та опір, мала всі шанси переконати чоловіка у протилежному.

– Тільки Верховний інквіратор має владу вирішувати відьма ти чи ні.

– Ого, яка честь! 

Ще б знати, хто такий цей інквіратор.

Сонце доволі високо піднялося над горизонтом, ставало спекотно, і я скинула плащ, оголюючи плечі. Підступила ближче і зазирнула знизу вгору в чоловіче обличчя.

– Послухай, Лютоборе чи як там тебе, бачу, тобі добре заплатили, тож ти не мусиш кудись мене везти і турбувати таких важливих людей через таку неважливу особу, як я. Пропоную тобі забрати гроші і відпустити мене так, ніби, ну… скажімо, я вмерла дорогою. Все. Ти у виграші, я теж. Що скажеш?

Ох, якби я знала, як ці слова розлютять і без того Лютобора, я би краще сама собі кляпа встромила.

– Припни свого паскудного язика! – Він загарчав і насунувся, мов хмара, схопив мене за щоки двома пальцями і стиснув, здавалося, аж припідняв над землею.

Я потягнулася навшпиньки, щоб втримати рівновагу, і зосередилася лише на тому, аби не заскавучати від болю.

– Як смієш ти зневагу чинити і честь венатора ображати? – Він оскаженіло сичав мені в обличчя, неначе завдано удару не його ефемерній честі, а пательнею по голові, що саме по собі недостойно чоловіка. 

Шкода, що при мені немає улюбленого травмата, я би показала, як треба з жінками поводитися. 

О часи, о звичаї!

Гадаєте, це зробило мене більш покірною? Та де там!

Я щосили напружила м’язи і викрутилася з лещат.

– Тут у всіх з логікою проблеми? – виплюнула йому в лице. – Я не тутешня, я не знаю ваших звичаїв і взагалі вперше чую про венаторів. Звідки мені знати, що ви такі чутливі, га?

Він відпустив мене так само раптово, як і схопив. Я похитнулася, але встояла. Ти диви, і не таких на місце ставила.

Гаразд, таких не ставила, але ж все буває вперше.

Після сплеску адреналіну я відчула слабкість, ноги підкосилися, і я плавно осіла на землю, прямо в пилюку.

– Можна води? – попросила. – Чи ваш бог забороняє проявляти милосердя?

– Бог єдиний для всіх, – продекламував Лютобор, але дістав пляшку і дав мені.

Я із сумнівом дивилася на залізну ємність, обтягнуту шкірою, і міркувала про те, скільки ртів її облизувало. А якщо я підхоплю якусь невідому науці заразу? Що ж, буду вірити у свій природний імунітет.

Ковтнувши теплої води, задерла голову.

– Я в теології не сильна, тому не буду сперечатися. Далеко йти? – змінила тему.

– До Лучеська.

– Це в який бік?

Він неозначено махнув рукою. Ага, ось тепер все достоту ясно.

– А що там?

Він похмуро дивився на мене згори донизу, ніби міркуючи, звідки на його голову взявся такий неординарний екземпляр.

– Резиденція Верховного інквіратора.

Я спробувала зайти з іншого боку. Конче необхідно було розібратися, що до чого. Мене мало хвилювало, що я виглядаю невігласом з точки зору місцевих, важливо було отримати якомога ширше уявлення про цей світ і скористатися для досягнення мети.

Зіп’явшись на ноги, я скинула плащ і хотіла віддати, але він так і залишився у моїй руці. Тоді я просто кинула його на землю. Чи думала я, що мій майже голий вигляд збентежить чоловіка, який, безсумнівно, бачив усяке? Ні. Але це був спосіб показати, що я не гратиму за його правилами.

– Хочеш, щоб я швендяла у такому вигляді? 

Мовчки піднявши плащ, Лютобор струсив його і накинув на плечі.

– Воля твоя.

Взяв мотузку, одним чітким рухом зв’язав мої руки, припнув до коня, сам вскочив верхи і, хляснувши підборами, рушив уперед. Мотузка натягнулася, смикнулася і я – за нею.

– Гей! Що це за варварство? Розв’яжи мене зараз же!

– Мовч, жінко! Бо мені терпець уривається.