Глава 7, в якій місце зустрічі змінити не можна

Лобне місце

Світ тремтів, як автоматна черга. А ще нестерпно смердів кінським лайном. Дихати було важко і кожен вдих супроводжувався цим малоприємним ароматом. Щоб спекатися цього, я спробувала відвернути голову, в результаті вперлася носом у щось пружне і тепле. Тут остаточно отямилася.

От блін!

Свідомість поступово повертала мене на грішну землю, хоча я воліла би досі бути у забутті. Чергове пробудження не повернуло мене додому, а лише довело, що я в ще гіршому становищі, ніж взагалі могла уявити.

Виявляється, я висіла безвільним вантажем, перекинутим через спину коня, і лице моє на кожному кроці тварини тицялося у її пашіючий бік.

Я намагалася збагнути, як опинилася у неможливій з усіх точок зору ситуації, і дійшла висновку, що все, що зі мною відбулося останніми днями, в принципі неможливо. Гаразд, розберуся і з цим.

Посовавшись, я з’їхала донизу і гепнулася на землю. Підхопитися і бігти не вийшло – моє тіло було замотане у щільну тканину, яка сковувала рухи. Поки я боролася з тим, у що мене нахабно завернули, ніби килим вкрали, наді мною нависла зловісна тінь, затуляючи ранкове сонце.

Примружившись, я упізнала вчорашнього незнайомця. При світлі дня він мав не менш вражаючий і страхітливий вигляд, проте оцінити всі особливості місцевого рейнджера я не змогла. Він підхопив мене без будь-яких зусиль і знову закинув на коня. Цього разу зверху ще й мотузкою прив’язав, щоб не вирвалася. Зараза така!

– Гей! Ти!

Сердитий вигук заглушився тим, що я знову поцілувала коричневу кінську дупу. Майже буквально.

– Відпусти! – не здавалася я. – Ти не маєш права так поводитися! Я вільна людина. Я… Я заплачу тобі сріблом!

Перед моїми очима промайнула рука, в ній щось дзеленькнуло.

– Цим? – насмішкувато спитав чоловік.

Його глибокий грудний голос діяв мені на нерви. Скажімо відверто, мені все діяло на нерви, бо почуватися річчю не дуже-то й приємно.

До мене дійшло, що, поки я валялася у відключці, він зняв з мене всі сережки і забрав собі. Пограбував, одним словом. 

– Злодій! Це не твоє! Віддай зараз же!

Сподіваюся, він хоч нижню білизну на мені залишив, збоченець допотопний. За відчуттями, наче була на мені. Вух.

На мої звинувачення незнайомець відповів промовистим мовчанням і буркотливим “гм”. Та я не полишила спроб.

– Куди ти мене везеш, га? Навіщо я тобі? З мене жодної користі. Давай домовимося.

Рух припинився. Я піднеслася духом. Невже мене почули?

Та де там!

Натомість до рота мені запхали ганчірку. Просто чудово!

Решту шляху ми подолали мовчки. Я пробувала рахувати кроки тварини, але безрезультатно. Рухалися, наскільки я могла розібрати, стежиною серед лісу. Напевно, це той самий ліс, крізь який я тікала від селян. З такими успіхами мені точно не світить здибати відьму, яка відправить мене назад. А додому дуже, ну просто дуже хотілося. Я почувалася у пастці ще більшій, ніж коли сиділа в коморі. Там я хоч могла рухатися, говорити, зрештою існував шанс втекти, а зараз… Що ж. Одна мрія дитинства збулася, хоча і в такий божевільний спосіб – я катаюся на конячці. 

Не те, щоб моєю фішкою було вміння знаходити позитив у всьому, проте я добре вміла одне – ставитися до труднощів, як до явищ скороминущих, і не зважати на негаразди, тому що чорна смуга завжди змінюється білою.

І аби довести самій собі, що не все так погано, я мусила зібрати докупи всю свою витримку, коли ми нарешті досягли невідомої мені мети шляху. Нею виявився центральний майдан посеред селища, на якому буквально вчора мене виставили на загальний огляд. Приїхали, називається.

Я покрутила головою. Сьогодні тут було не так велелюдно. 

– Гей, малий! – Знайомий глибокий голос зупинив хлопчину, що пробігав повз. – Поклич панотця.

Малий дременув щодуху, а незнайомець обійшов коня, легко, наче я взагалі нічого не важила, підняв і посадив мене верхи, по-дамськи, я би сказала, якби могла говорити. Тепер я могла нормально роздивитися і себе (скидалася на гусінь), і його.

Чоловік, високий, кремезний, широкоплечий (так, вже було, але ця деталь аж надто визначна), мав на собі простору сорочку з рукавами до ліктя, шкіряну дебелу безрукавку, такий же широченний черес*, на якому висіла купа всього, у тому числі зброї різної. Нижче йшли штани вільного крою, грубої тканини, внизу ховалися у чоботи. 

Чоловік склав руки, заковані у залізні нарукавники по лікті, на грудях і суворо роздивлявся навкруг. Його жорстке обличчя важко було назвати привабливим, проте відчувалася в ньому неабияка воля і харизма. На голові, поголеній по боках, височів гребінь з чималого оселедця,  заплетеного в косу для зручності. Борода і вуса лише доповнювали образ середньовічного воїна, такого собі гібрида козака і вікінга. Козакінг.

Хах! Я пирхнула і ледь не звалилася з коня. Чоловік притримав мене однію рукою, бо ж я таки була замотана у його плащ, який помітила ще вночі, і мало не спопелив мене крижаним поглядом. Божечки! Ці очі могли заморозити і полум’я. Але ж були до біса гарні!

Милування суворою вродою незнайомця, який нахабно і безпідставно полонив мене, трохи відволікло від власної безпорадності. Незабаром майдан наповнився людьми, серед яких були і знайомі обличчя. Таке дивне відчуття, ніби додому повернулася. Ідіотка. Вони ж тебе хочуть… А, до речі, чого саме хочуть? Ну, може, нарешті дізнаюся. Сякий-такий плюс.

На нехитрих обличчях селян відобразився захват укупі з благоговійним страхом. І викликаний був присутністю мого полонителя.

Помітивши священника, я злорадно примружилася, бо він, здавалося, взагалі боявся підходити до велетня. Отакої!

– Се жінка, про яку говорив посланець? – запитав чоловік, кивнувши у мій бік.

– Так, пане венаторе, – улесливо погодився піп.

Як дивно звернувся.

– Я піймав її вночі у річці.

Натовп ахнув, дехто навіть перехрестився.