Глава 6, в якій відбувається зустріч з дивною істотою

Русалка

Садок… не вишневий, а яблуневий, грушевий і ще з якимись деревами, у темряві не розібрала, справді межував з лісом.

Місяць сховався за хмарами і розлогими кронами, тож я мусила покладатися лише на знання дороги Омельчиної матері. Крім того, що я сама собі придумала своє місцезнаходження, більше нічого не вказувало на те, що це справді майбутня Обухівка. Можливо, якщо вийти до річки… За моїми відчуттями, мало бути недалеко, але хтозна.

Ми прокрадалися поміж дерев і кущів, шугаючись кожної тіні. Відчуття нереальності і химерності того, що відбувалося, не покидало мене.

Коли пройшли достатньо, жінка зупинилася.

– Іди уздовж лісу на південь, за великим пагорбом візьми вправо, та не дуже, бо далі зайдеш у Протовчанські плавні і не виберешся. 

Яка чудова перспектива!

– Тоді дістанешся Данапріса, а далі вже, як воля Божа на те буде. Ось, – вона вклала мені в долоню сережку, – тобі краще нагодиться. Нехай Бог тебе береже.

– Дякую, – я ледь не кинулася їй в обійми, та вчасно стрималася.

Темний овал обличчя поступово зник, розчиняючись у темряві разом із обрисами жіночої фігури. Уходила вона нечутно, ступаючи по торішньому опаду босими ногами.

Мені б краще став у нагоді місцевий одяг, подумалося, та гугл-мапа, але маємо те, що маємо.

Отже, якщо на автобусі маршрут займав хвилин десять – п’ятнадцять, то пішки, не зовсім знайомою місцевістю, серед ночі, без вказівників і асфальтованих доріг, у кращому випадку – години дві. Якщо не втоплюся у плавнях, звісно.

Тримаючись ледь помітної стежини, я повільно покрокувала вперед. Під кросівками тихо хрумкали гілочки, у хащах ухала сова і розносилися звуки нічного лісового життя.

Сто років не була в лісі, а серед ночі… взагалі не пам’ятаю, коли востаннє. Може, в дитинстві, далекому і нереальному, як забутий сон. 

Незабаром побачила обриси згаданого пагорба, ступила на траву і пішла вже впевненіше. Тут і сталося непередбачуване. Очевидно, що занесло мене якраз туди, куди не треба. Ноги раптово загрузли у трясовині, а коли я спробувала виборсатися, то зав’язла ще дужче. Роззираючись, помітила, що навколо суцільний очерет. Чорт! Треба було хоч палицю якусь взяти, перш ніж пертися незнайомою місцевістю, коли чітко попереджали про плавні.

Ноги занурилися у багнюку, бридка рідина залила кросівки, налипла на штани. Я намагалася викараскатися, але тільки погіршувала своє становище. З відчаю подумала, що краще би сиділа під замком, принаймні була би ціла, а так сконаю ні за цапову душу.

У відчайдушному ривку вхопилася за найближчий жмуток очерету і підтягнулася.

О диво! 

Місиво піді мною хлюпнуло і відпустило. Плазуючи, чіпляючись руками за очерет і траву, важко сопучи, я нарешті вилізла з трясовини на тверду поверхню. Розтягнулася плазом і лежала, відсапуючись. І понесло ж мене сюди! 

Я підвелася і пішла подалі від небезпечного місця. Взуття і штани бридко липли до ніг. Якщо чесно, я дещо втратила орієнтири і пленталася навмання, але неочікувано сталося ще одне диво, як мінімум – у сірому передсвітанковому мареві спочатку почулося шелестіння, а потім і з’явилася на очі синьо-чорна гладінь озера.

Це знак! Це точно знак, що все буде добре.

Недовго думаючи, я скинула брудний одяг і кросівки та полізла у воду. Боже, яке блаженство! Після днів у духоті, без елементарних умов і душу, коли вже від самої себе стало гидко, я нарешті можу помитися. Як мало людині треба для щастя.

Вода бадьорила, оповивала тіло, очищувала шкіру, освіжала до кісток і чомусь вселяла надію. Напевно, я поводилася нерозважливо, коли полізла у невідому водойму, і, відверто, ніколи б так не вчинила у звичайних обставинах. Але ж обставини були не те що далекі від звичайних, а взагалі такі, що на голову не налазять. Тим більше бажання вимитися пересилювало всі можливі доводи розуму.

Як показали подальші події, треба таки було дослухатися до них.

Відчувши, що вже достатньо чиста (хоча мило б не завадило), я пішла на берег за брудними речами. Перспектива ходити в мокрому не приваблювала, та виходу не було.

Я обтрусилася від води і… ледь не вмерла зі страху.

На березі височіла постать. Чорною плямою виділялася на тлі дерев і неба, що зі сходу заледве пофарбувалося натяком на світанок.

У ступорі, я ковтнула. Зовсім недоречно пораділа, що не зняла нижню білизну, нібито вона зараз могла мене врятувати від цього… чудовиська.

Серйозно?

Я не знала, як діяти, – тікати щодуху чи пірнати назад у воду.

На автоматі позадкувала і опинилася в озері. Билася думка, що я бодай зможу втекти вплав.

Поки я відступала – постать насувалася.

Коли перші секунди шоку і страху минули, я нарешті розгледіла, що переді мною не чудовисько, а лише чоловік. Нехай і величезний, з широченними плечима, які видавалися ще більшими за рахунок кількох шарів одягу і плаща, але все ж таки людина.

Якийсь час ми мовчки дивилися одне на одного, а тоді чоловік дістав щось з кишень, розтер між долонями і дмухнув на мене. До обличчя долетів слабкий запах гіркоти. Полин, чи що?

– Ще не Зелені свята, не Нявчин тиждень. Зарано ти вилізла душі губити, – промовив незнайомець, всім своїм виглядом і діями даючи зрозуміти, що після цих слів та маніпуляцій мене тут вже не має бути.

Поки він поволі наближався, на його суворому і жорсткому обличчі вимальовувалася спочатку невіра, а потім ознаки розуміння. Не знаю, що він собі напридумував, але мені це не подобалося.

Я відступила ще на крок, занурившись у воду по пояс. Вже не настільки приємно було, як спочатку, від мокроти і прохолоди я почала тремтіти.

Він наступив на мої кросівки, здивувався, а тоді щось гмикнув під носа. Підібрав вишиванку, роздивився з усіх боків. Насупився і глянув на мене так, що я на відстані відчула непідйомну вагу погляду.

– Хто такий? Чого треба? Іди геть! – осміліла я.