Глава 5, в якій сучасні знання стають у нагоді

Втеча з хутору Обуха

Сидячи у “своїй” коморі, я міркувала про те, яку долю приготували мені добропорядні селяні. Вбивати наче не збираються, народ нібито побожний. Та одразу згадалося, які злочини коїли люди в ім’я Бога у середньовіччі. Прикриваючись догматами, відправляли тисячі на смерть у хрестових походах, щоби звільнити Божу землю. Релігійний фанатизм гірше за безумство. Он і священник, схоже, на чолі громади.

Я відкинула думки, які могли увігнати в депресію, і зосередилася на тому, як заманити сюди сріблолюбця. Поки мене вели назад, я встигла підморгнути йому і зробити знак головою. Не знаю, чи правильно він потрактував мій кивок, та відсутність страху на обличчі давала підстави так вважати.

Ще думала втекти дорогою, але мене оточувало стільки людей, що достатньо було одному поставити підніжку, як на тому примарна свобода і закінчилася б.

Байдужо колупаючись у зубах соломинкою, я намагалася примиритися зі статусом невільниці, принаймні на найближчий час. Але як же ж важко це було! Ми, у нашому сучасному світі широких прав і свобод, обмежених лише законами, при чому досить справедливими, навіть не уявляємо, як це – бути їх позбавленими. Особливо, коли вважаєш їх невіддільною частиною себе, свого життя. Перебуваючи якихось два дні у стані заручниці забобонних селян, я вже відчувала ломку через несправедливі обмеження. На щастя, мені вистачало мізків, щоб сидіти відносно тихо і не провокувати на більш радикальні дії місцевих мешканців. Однак слова “святий суд” десь шкреблися на задвірках свідомості і непокоїли.

Наприкінці дня мені знову принесли поїсти, цього разу кусень житнього хліба, кисле молоко у глечику і щось схоже на горохове пюре.

Як там кажуть? Голод не тітка – не нагодує. Тому перебирати харчами цього разу я не стала.

Поки та сама жіночка, що й минулі рази, не встигла втекти, я схопила її за руку, спричнивши зойк.

– Не кричіть, прошу! Я просто хочу поговорити. – Відпустила її і підняла руки долонями догори. Потім показала на своє плече. – Омелько, хлопчик, я можу допомогти.

Інтуїтивно намагалася не вживати складних словесних конструкцій, розмовляючи як з несповна розуму.

Молода жінка закліпала очима і, на моє щастя, не втекла. Хоча мій “напад” мав би подіяти навпаки.

– Як вас звати?

Жіночка мовчала, тільки дивилася на мене, немов на дивовижну тваринку.

– Я – Аліна, а ви?

– Мотря.

Алілуя!

– Мотре, я медсестра… Ем… Знаха… – перервалася. 

А раптом у них знахарки прирівнюються до злих відьом? Я ж анічогісінько не знаю про цей світ, який тільки зовні нагадує Україну і “садок вишневий коло хати”. Треба бути обережнішою у словах.

– Можу вправити плече.

– Панотець каже, ти химородниця.

– А хто це?

Очевидно, питання вона не зрозуміла. З її точки зору, тут всі знали, хто така ця химородниця. Може, якась міфічна істота? Шкода, що я ніколи не цікавилася етнографією.

– Химородниця вєдає все і зло творить, – пояснила нарешті Мотря.

– Оу, відьма чи що?

Мотря швидко тричі перехрестилася, так само на католицький манер, і кивнула.

Тепер все ставало на свої місця.

– І що у вас з такими роблять?

Жіночка заперечно похитала головою.

– Мені не можна говорити з тобою, бо наберуся зла.

– Бог захистить тебе от зла, – запевнила я.

Прості люди легковірні не тільки в тому, що стосується темних сил.

Тут я влучила в яблучко – Мотря зобразила на обличчі щось схоже на усмішку.

– Бачиш? Все гаразд, я добра. Допомагаю людям. Приведи сюди Омелька. Бог не хоче, щоб він страждав, тому я тут – щоб зцілити його.

Мотря спритно вискочила за двері і зачинила їх.

Що ж, сподіватимуся, що моя недолуга маніпуляція спрацює. Бо мене аж ніяк не приваблює перспектива провести решту життя у неволі або ще гірше – засудженою ні за що тільки тому, що якийсь піп вважає мене відьмою.

Ніч на жорсткій підлозі і з подобою туалету, який я спорудила у дальньому куті комори (звісно ж, у цьому допотопному суспільстві ніхто не подбав про те, щоб людина могла справити природні потреби у пристойний спосіб), не загасила мій запал до втечі, а ще більше підігріла бажання вибратися і повернутися додому.

Ритуал з годуванням повторився, цього разу прийшов похмурий чоловік, з якого мені не вдалося й слова витягти, і решта дня минула безцільно. Я не розуміла, чого місцеві чекають, навіщо тримають під замком і при тому не вживають ніяких заходів. Бозна, які у них тут звичаї.

Попиваючи гидке кисле молоко, я страждально мріяла про філіжанку кави та прохолодний душ, бо за кілька днів від мене смердітиме, як від бомжа. Згодом нудилася і розважалася тільки тим, що уявляла себе Сарою Коннор у в’язниці, віджимаючись на звільненій від соломи долівці.

За моїми підрахунками, минуло достатньо часу, щоб ухвалити рішення, яке взагалі могло бути ухвалене щодо мене, а віз і досі стоїть.

Коли вже стемніло, за моїми відчуттями – глибокої ночі, у коморі намалювалися нові візитери. Стара зморшкувата жінка в очіпку з хусткою, що огортала все обличчя, включно з підборіддям, і той самий Омелько з неприродно викривленою рукою. Ну нарешті! Жінка світила шлях каганцем, а малий теліпався позаду. Обидва озиралися, як крадії.

– Вітаю, – чемно видала я, мружачись від світла.

Парочка переступала з ноги на ногу, від жінки так і віяло нерішучістю разом із розпачливою відчайдушністю, а хлопець більше витріщався на мене, аніж боявся тут бути. До того ж, плече явно спричиняло больові відчуття, через що він періодично кривився.

Я не стала ходити околяса, а одразу взяла бика за роги:

– Давай подивимося, що там у тебе.

Поки я наближалася, жінка відсахнулася на крок, а Омелько навпаки подався вперед.

– Ти справді можеш це виправити? – з надією спитав він.

У них тут взагалі не прийнято звертатися до незнайомців з повагою, чи що?