Глава 4, в якій шкодуєш, що не знавець давніх мов

Днесь зібралися…

Прокинулася від оглушливого співу півнів. Цілий хор їх тут зібрався, чи що? Їм підтакували й енергійно квохтали щонайменше кілька десятків курей. Щось я не пам’ятаю, щоб у моїх сусідів було таке численне хазяйство. Коли тільки встигли прикупити? Ще й посеред зими. От йолопи…

Я підскочила, немов ужалена. Сполохано озирнулася, відчула, як соломинки встромилися у долоні, і приречено видихнула. Не сон, це був не сон.

Сотні проклять і лайливих слів миттю пронеслися в голові.

А толку матюкатися? Ніхто, крім мене, не винен у тому, що я влипла в таку халепу. Ну, можливо, ще покійна бабуся, котра навіть не спромоглася попередити про небезпеку. Звісно, не факт, що я би їй повірила. Але. Попереджений – отже озброєний.

У комору вже пробралося ранкове світло, розганяючи тіні по кутках.

Єдиний плюс, який я в цій ситуації виявила, – пора року. Була б зима, я би точно замерзла в одних штанях і сорочці, пролежавши всю ніч на підлозі.

Обтрусившись, пішла до дверей, посмикала для годиться. Зачинено. Хто б сумнівався.

Замість того, щоб тупо колотити, витрачаючи сили, вирішила розім’ятися. Зробила улюблену руханку, привела м’язи у тонус, одразу стала почуватися краще. Не завадило б ще освіжитися, але про це доведеться забути найближчим часом. Не думаю, що мені дадуть ванну чи хоча б відерце з водою.

За якийсь час повторилася процедура з годуванням. Та сама жіночка, але вже з іншим охоронцем, озброєним вилами, забрала перший полумисок і поставила кухлик з іще теплим молоком.

Всі мої спроби встановити з ними контакт знову зазнали поразки.

Ну що ж, філософськи подумала я, вічно вони мене тут не триматимуть, смерті моєї нібито не хочуть, годують же зрештою. Тож мені навіть цікаво стало, чим це все закінчиться.

Хоч молоко я з дитинства терпіти не можу, скористалася “гостинністю” тубільців і випила, стуливши носа. Гм… На диво смачно. Сподіваюся, я не отруюся. До продукту виробництва корови у мене трохи більше довіри, аніж до місцевого харчу.

Наступні години пройшли у намаганні придумати вихід з цього безглуздя, в тому числі використати їхню ж зброю проти них самих, тобто лопату і граблі, бо більше нічого підхожого не було. Але згодом я відкинула цю думку. Моє покликання – рятувати життя, а не відбирати. Ці люди, хай би які відсталі були з моєї точки зору, не заслуговували на те, щоб їх убивати чи ранити.

А потім з’явилося світло в кінці тунелю, трохи попсоване незмінним моїм становищем як полонянки. Але.

Отже, десь по обіді, наскільки я могла судити з напрямку ріденьких сонячних променів крізь недо-вікна, до моєї комори навідалася ціла делегація. Очолював її кремезний чолов’яга у такому ж самому “прикиді”, як і решта вчорашніх селян, котрий тримав мотузку. За його спиною зібралося ще кілька роззяв, поміж яких яскраво виділявся священник. Отакої.

На ньому була довга коричнева ряса з білими вилогами на широких рукавах, мотузяний пасок з чотками, що тихенько стукалися під час кожного кроку, а на широкій шиї – величезний дерев’яний хрест з дивним розп’яттям. Чому дивним? Не знаю. Я не великий знавець релігій, однак таких дивних священнослужителів ще не бачила. Він здавався поміссю католицького абата і православного попа. З обох боків хреста стелилася довга борода, зате цілковито лиса голова аж блищала.

Поки я затримала погляд на представнику культу, здоровань встиг наблизитися і зв’язати мені руки.

Боротися з тим, хто на дві голови вище і втричі ширше – марна справа. Тому я просто дозволила потягти себе на вихід, на світ.

Яскраве сонце на мить осліпило, а коли очі звикли до дня, я побачила, куди мене приволокли.

Невелика площа посеред типового села. Добряче затоптаний майдан перед дерев’яною церквою, огорожу якому створював місцевий люд. Промайнула думка, так би мовити, рештки надії, яка помирає останньою, що тут зібралася масовка для зйомок історичного фільму, а мене вирішили зробити головною героїнею, не попередивши. Та відеокамер ніде не було, так само, як і бодай чогось, що могла би сприйняти спрагла надія як натяк  на порятунок і підтвердження, що я стала жертвою дурного розіграшу.

Натомість за спинами цікавого натовпу виднілися будівлі: хати-мазанки, господарчі споруди, кузня неподалік (звідтіля йшов дим і характерні звуки стукоту заліза). Майдан розташовувався трохи на узвишші, а вже далі, якщо витягнути голову, можна було побачити городи, пасовиська, з іншого боку розкинулися садки, що губилися далі в лісі. 

Насправді, картина виходила доволі мальовнича і дуже красива. А повітря, якщо не брати до уваги сморід кізяків та решти продуктів життєдіяльності тварин і людей, було напрочуд чистим і, я би сказала, пахучим.

Проте насолодитися сповна всіма принадами сільських краєвидів мені заважали зв’язані руки і доволі войовничий настрій переважної більшості присутніх.

Я шукала очима у натовпі постать, яка би підпадала під моє уявлення сільської відьми давніх часів, але жінки і дівчата нічим не відрізнялися. Всі як на підбір міцно збиті, простенько вдягнені, в хустках й із засмаглими червонощокими обличчями.

Біля священника топтався чоловік, ошатний, з розумними очима. Я б сказала, що це староста або наближений до попа. Вони перезирнулися, а тоді піп, перехрестившись на католицький манер, почав говорити:

– Люде посполите, з нами Бог свєтий, єстесьмо Кристу ся молимо, ажеби И показа істо иже єсте…

Спочатку я нічого не зрозуміла з його слів. Якась абракадабра зі слідами знайомих звуків. Та чим далі він говорив, тим більше мій мозок перебудовувався, адаптовуючись до нової інформації, і вже решту промови я чула, як звичайну, хоча й трохи високопарну, українську мову.

– Боже всемогутній! Ми зібралися тут сьогодні у день четвертий по неділі місяця червеня в року тисяча чотирисот сємидесят пятом, аби Господь дав нам разумєніє і очистив од гріха сю жінку.