Глава 3, в якій героїня намагається пройти крізь вушко голки

Втекти не можна зостатися

Ні, ну це ж не може бути правдою. Я ще, на щастя, при своєму розумі. Мабуть, я надИхалася квіткових ефірів від древньої книги, знепритомніла і тепер мені сниться, що я в стародавній Україні. Так, цілком логічне пояснення. Рукопис, вишиванка, яким напевно більше століття… Тому моя фантазія вкупі з підсвідомістю зіграли злий жарт. Тепер треба себе ущипнути і повернутися до тями. 

Ай!

Нічого.

Так, здаватися рано. Спроба номер два – я потягла щосили за сережку в носі. Ледь не вирвала з м’ясом, вискнула, а результат той самий.

Я міряла кроками невелике приміщення, злісно втоптуючи солому в долівку, і змушувала свій мозок відновити події минулого (все ж таки минулого, я сподіваюся) дня з хірургічною точністю.

У результаті одиночного мозкового штурму я мусила безсило визнати, що якимось чином справді опинилася тут. Згадала, як почала читати рукопис і відчула нав’язливі аромати квітів, а після того – темрява.

Невже то був збірник заклять?!

Та ні. Не може бути.

Як виявляється, може. Особливо, якщо згадати, що мою бабусю вважали відьмою. Але ж магії не існує! Чи існує?

Я остаточно заплуталася, бо моя раціональна частина ніяк не могла змиритися з тим, що через незнання й відверту тупість я прочитала вголос закляття і сама себе загнала бозна-куди.

Ще й вишиванка ця.

У відчайдушній надії обернути дію гіпотетичних чарів я скинула з себе сорочку. Роздивлялася її з усіх боків і не знайшла бодай натяку на пояснення. Слова клятого вірша згадати теж не змогла.

Попри неспростовні докази я все ще вірила, що всі події – плід моєї уяви.

Так. Треба знайти сучасну річ, яка б підтвердила, що я досі у двадцять першому столітті.

Надихнувшись, почала нишпорити по всіх кутках. 

Годину по тому здалася – жодного натяку на сучасність. Ні тобі заводських маркувань на виробах з дерева, ні слідів машинної обробки металів, ні цвяха звичайної форми, ні шматочка пластика. Нічого. Одні старожитності.

Я залізла на одну з діжок, накриту кришкою, з-під якої смерділо рештками квашеної капусти. Вона стояла біля стіни, а над нею – малесенький отвір, очевидно, для вентиляції. Визирнула. Крізь щілину змогла розгледіти зелену смужку листя на дереві.

Усвідомлення дивної нової реальності накотило раптово. Я впилася нігтями в грубо обстругану деревину і стукнулася лобом.

Не знаю, як, але я повинна повернутися додому, у свій холодний будинок, потім вийти на роботу на заправку і забути про цю пригоду, як про дурний сон. Але як повернутися?!

Піддавшись буквально на хвилину істериці, я заспокоїлась і взяла себе в руки.

Треба мислити ширше. Якщо я потрапила сюда за допомогою чаклунства, тож так само можу повернутися. Для цього треба лише знайти того, хто володіє чарами. Все просто.

Ага, легко сказати. Як знайти потрібну людину, якщо тут ніхто мене не розуміє та ще й боїться?

Якщо це село, то тут точно має бути відьма. Залишилася дрібниця – домовитися з місцевими тубільцями.

Ніби у відповідь на мої німі питання і підсвідомі молитви, низенькі двері комори відчинилися. Хтось обережно посунув дерев’яне полотно на пів кроку вперед. В отвір просунувся брунатний вузол з двома “вухами” сторчаком, точно як хустка у Солохи, за нею лоб і ніс, що в цілому виявилося жіночою головою з черговими переляканими, але більше сповненими цікавості очима.

В надії я кинулася до відвідувачки. Та з-за її спини ворожо виткнувся вже знайомий мені рогач в руках того самого дядька. Отже, з охороною завітали.

Миловида жіночка швиденько поставила на підлогу полумисок з їжею і прожогом зникла.

– Почекайте! Заждіть!

Поки я перестрибувала посудину, чоловік встиг зачинити двері.

– От блін!

Вони що, вирішили тримати мене тут, як домашню тваринку?

Я знову почала гатити у двері кулаками, потім ногами, аж поки м’язи не заболіли. Трохи покричала, щоб випустити пар.

Очікувано безрезультатно.

Всілася на солому у позі лотоса перед полумиском. Це був глиняний виріб, доволі грубо виконаний, без оздоблень чи візерунків, видно, що старий, не в плані давнини, а такий, що ним постійно користуються, затертий і поганенько вимитий. На дні лежало якесь вариво, схоже на ячмінну кашу, а збоку – шматок сірого хліба.

Понюхавши, нічого підозрілого не помітила, проте їсти не ризикнула. Ще підхоплю якийсь стафілокок місцевий і згадуй лиш як звали.

Тим часом на землю опустилися сутінки, в коморі повільно збиралися тіні.

Я пошарила у кишенях і –  о диво! – знайшла “снікерс”. Давня звичка постійно носити із собою щось поживне, надбана ще з часів АТО.

Боже, не минуло й дня, а я вже скучила за своїм безрадісним життям. От правду кажуть, цінувати починаєш тоди, коли втратив.

Помикавшись і позазиравши у всі можливі щілини, я вкотре констатувала, що виходів було тільки два: через двері або ж попід стіною, якщо вирити прохід. Тікати в невідомість проти ночі – не найкраща ідея, та що робити? А раптом ці дикуни захочуть мене завтра стратити? Так то на перший погляд вони не видавалися поганими, просто налякані дурники, але тим гірше, бо невідомо, що від них можна очікувати.

У залишках денного світла я передивилася знаряддя, які були складені в кутку, вибрала лопату і приступила до втілення плану. Копати вирішила під стіною, за якою бачила листя. Для цього довелося попотіти, відтягуючи важелезну скриню. Каміння в неї напхали, чи що? Оскільки на ній висів замок, мені ніяк не вдалося зменшити її вагу, повикидавши все назовні.

Кілька перших спроб загнати заступ у щільну землю не мали успіху. Лезо встромлювалося у щось тверде. Зчистивши порох, намацала пальцями каміння.

– Прокляття!

Тут був кам’яний фундамент. Просто супер!

І що тепер? Перекопати весь периметр, шукаючи лазівку? Ночі мені точно не вистачить для цього, та й не факт, що в іншому місці немає основи.