Глава 2, в якій кожен вважав би себе божевільним

Привіт, дивний новий світе

Голова розколюється – абсолютно недостатні слова, щоб описати стан моєї нещасної макітри.

Я застогнала. Не пам’ятаю, щоб пила вчора. 

Від найменшого руху всередині черепа вибухали снаряди. Я почала боятися, що якщо спробую розплющити очі, то тут мені й кінець настане. Нехило ж мене контузило.

Я намагалася згадати, коли ж встигла повернутися на поле бою, але мозок відмовлявся працювати.

Матюкнувшись, я поволі, немов до повік були прив’язані гирі, спробувала розплющити очі.

Ура! Вдалося!

Та краще б я цього не робила.

Вгорі висіла дерев’яна стеля. Балки, що її перекривали, були щедро обвішані пучками і косами з різних трав, цибулі, часнику, грибів та ще купи всякої всячини, не розібрати.

Скосивши очі вбік, я побачила такі самі дерев’яні стіни, грубо обтесані, з манесенькими отворами під стелею, що, очевидно, мали бути вікнами, та щось пішло не так, й вони так і залишилися рудиментом.

Тут до мене дійшло, що я лежу всередині якоїсь хатини, точно не моєї власної, більше схожої на сарай або ж будинок-музей з предметами народного вжитку. 

Питання – і яка ж скотина мене сюди принесла?

Піді мною стелилася солома, рясно накидана, та й до того ж так рясно, що невдовзі я відчула, як соломинки поколюють шкіру навіть через одяг.

Я спробувала підвестися. Це виявилося справою нелегкою. Одне тішило – голова вже майже не боліла.

Так-сяк я розвернулася і стала навкарачки. Носом уперлася в засіку метри півтора заввишки, звідки просипалося трохи зерна. Навколо стояли різноманітні діжки, скрині, всякий реманент на кшталт сапок, заступів, граблів і ще купи речей, про призначення яких я не мала жодного уявлення.

Комора – ідентифікувала я. Однак якась дуже вже автентична і стародавня. Наскільки відомо, у нашому селі такої древності часів динозаврів точно ніхто не мав. Я принюхалася. Авжеж. Ну хто б став зберігати у дерев’яних цебрах харчові продукти. Фу. Невже хазяї такі бідні, що не спромоглися й благенького холодильника купити?

Втім, мене це не обходить. Треба вибиратися і якнайшвидше.

Та щойно я встала у повний зріст і роззирнулася по сторонах, щоб знайти двері, як ті самі двері, що я їх не помітила спочатку, відчинилися, пропускаючи всередину дитину.

Хлопчик років шести ніс глек завбільшки із власний тулуб, звідки вихлюпувалося молоко. Та не це мене здивувало. Хлопчина цілком очевидно підходив цій коморі, як пасують одне одному “макаров” і дев’ятиміліметрові набої. Пшеничного кольору волосся “під горщик”, кирпатий бульбою ніс, жовтувата сорочка, нічим не підперезана, босі ноги і вирячені здивовані очі.

Глечик вислизнув з його рук.

Упс. Пропало молоко.

Малий кинувся навтьоки, не вимовляючи ні звука.

– Гей! Стій! – запізно схаменулася я і побігла за ним.

Хрясь!

З очей аж іскри посипалися. Це ж треба так впилятися в одвірок!

Сама винувата. Не бачила, що двері вдвічі нижчі ніж у нормальних будинках.

Потерла свій багатостраждальний лоб і тільки зараз помітила, що на мені досі бабусина вишиванка. Від сліпучої білизни нічого не лишилося, і тканина перетворилася на таку саму, як зараз була на хлопчику. Що за…?

Ситуація дедалі більше мені не подобалася. Щось із цим усім було не так.

З комори через кляті двері я потрапила у сіни, звідки вело ще двоє дверей: одні – в іншу кімнату, а другі – надвір. О, якраз те, що мені потрібно.

Та не встигла я навіть визирнути назовні, як у мій живіт ледь не встромилося два ріжка – талія помістилася точнісінько між ними. Таки добре, що я мала й худа, а то був би мені гаплик. 

За інший кінець довгого дерев’яного держака тримався якийсь мужик і пер на мене, відтісняючи назад у комору. Рогач, як і напівбожевільний вигляд аборигена, мене не злякав. І я би швидко з цим типом впоралася, якби за його спиною не з’явилося ще кілька людей. Мали вони ідентичний вигляд: довгі грубі сорочки, заправлені у широкі штани, всі як один зі стрижкою “під горщик” і вусами, і кожен тримав знаряддя праці, хто косу, а хто дерев’яні граблі й вила. Між ними на рівні ніг протиснулася знайома мені голова малого зрадника, якого хтось швидко відтягнув.

Дідько! І за що мені така честь?

– Шановні! – Я відступила крок назад, впираючись у стіну, руки виставила долонями вперед. – Спокійно. Все добре, я не заподію нікому зла. Чого ви, люди?

Та очевидно, люди чи то не зрозуміли мене, чи то не захотіли. Втім, різниці не було, тому що наступ їх, нехай і не дуже активний, а швидше, запобіжний, невпинно продовжувався. Ні, я розумію, що моя зовнішність не викликає довіри, але ж не настільки, щоб бажати мені смерті.

– Давайте поговоримо, агов? Ми ж цивілізовані люди. Що це за приколи? Я ж і в поліцію можу звернутися щодо замаху на вбивство. Чи ви всі в тюрму хочете?

Я не дуже сподівалася, що погрози спрацюють, але щоби так – тобто ніяк…

Невже вони просто вб’ють мене заради розваги?

Поки я підпирала спиною шорстку стіну, гарячково міркуючи, як вибратися з цієї халепи, кілька чоловіків перезирнулися, а один, вищий і з більш усвідомленим виразом обличчя, почав тицяти пальцем. Він шепотів на вухо товарищу і не зводив погляду з моєї вишиванки.

Поки мінінатовп навіснілих ряджених завагався, я спробувала дістати із задньої кишені штанів кольору хакі мобільний. Більшого розчарування, змішаного з відчаєм, я, мабуть, ніколи не відчувала – телефон зник. Вірніше, залишився лежати на столі у моєму будинку.

Подумки обізвала себе ідіоткою. 

Ну що ж, доведеться викручуватися самотужки.

– Це історична реконструкція, так? Хто тут старший? Покличте головного, і я обіцяю, що не подаватиму на вас скаргу.

Боже, ну що за довбні тут зібралися? Чи справді так вжилися в ролі, чи спеціально понабирали придурків?

– Ви мене чуєте? Ви ж не глухонімі?