Глава 1, в якій стається те, що не мало би статися

Сімейні реліквії

Сьогодні як ніколи було холодно і незатишно. Моя однокімнатна хатинка в селі ніяк не бажала прогріватися після тижня без опалення. Казали добрі люди, що треба провести газ, встановити котел тощо, тим більше газова магістраль проходила зовсім поруч, та я не бачила в цьому сенсу. По-перше, мені шкода було ламати стіни і робити в них дірки для труб, а по-друге, я працювала позмінно – тиждень через тиждень, і свою зміну фактично жила на роботі. Така собі робота – цілодобова заправка у глушині. Але платили пристойно, все, що треба, там теж було в наявності. Та головний плюс – віддаленість від людей і міст. Після того, як я повернулася з АТО, вірніше, мене повернули і наполегливо рекомендували налагодити нормальне існування, я важко витримувала постійну присутність людей навколо. Тож так, тут мені було більш-менш добре. 

Рівно до того дня, як на моїй заправці з’явилася озброєна трійця і ледь не перестріляла одне одного. Як не дивно, але саме тоді я відчула в собі давно пригашену іскру життя. 

Було це якраз після Нового року, коли я сама-самісінька чергувала на заправці, тому що мій напарник, звичайно, відзначав свято з дівчиною за сотню кілометрів від цієї глушини. Авжеж, хто б ще погодився чергувати в такі дні, крім відлюдниці Аліни, тобто мене. Словом, чужі кримінальні розборки запалили в мені своєрідний азарт.

Та мова зараз не про мій душевний стан, а про те, що захолола груба навідріз відмовлялася давати таке бажане тепло. Я підкинула ще дров і вкотре подумала, що, може, варто прислухатися до порад сусідів і провести централізоване опалення.

Згадуючи події минулого тижня, я позаздрила тим двом, які попри явну небезпеку були разом і готові були знищити кожного, хто стане на заваді. Жінка явно не розуміла, як їй пощастило з тим чоловіком. Пекло війни змінює кожного, і не завжди на краще. В ньому ж був стрижень, завдяки якому він те пекло обернув собі на користь. Я б хотіла поруч мати такого ж. Але всі більш-менш достойні чоловіки або вже були зайняті, або трохи несповна розуму. Я точно знаю, що з моєю головою теж не все гаразд, та я ще здатна відрізнити покидька від нормального хлопця. Останні вільні мені не траплялися. А цивільні просто не розуміли мене. Військова медсестра – це вам не жарти. Гм… Чи вони просто бояться мене? Таке мені на думку не спадало. Тим більше і вигляд маю нетиповий: у вухах сережки, у носі сережка, коротке волосся неакуратними чорними пасмами стирчить у різні боки. Не завадило б щось із ним зробити, та мені байдуже. Одягаюся зовсім не по-жіночому, ношу берці, а не шпильки, загалом худе й мале, як казала моя покійна бабуся. Ніде правди діти, так і є. Відлякую потенційних женихів.

Був, правда, один, який намагався підбивати клинці. Милий такий, невинний, розумний, на “ботана” схожий. Йому би стало розуму прийняти мене такою, яка я є. Не витримав, на жаль, емоційної глухоти у відповідь.

Як би там не було, а жила я самітньо у будинку на околиці невеликого селища за кількадесят кілометрів від великого міста, що залишився мені у спадок від бабусі. 

Я посовала кочергою у грубі, в обличчя мені пихнув жар. І на тому спасибі.

Мій стандартний безрадісний вечір мав би закінчитися, як завжди, – читанням у ліжку. Натомість я вирішила, що сьогодні – напередодні Різдва, порушу традицію і розберу нарешті бабину скриню. От якого дідька мені знадобилося займатися цим саме сьогодні? 

Знаєте, бувають такі моменти, що тягне зробити якусь дурість попри голос розуму. Ну справді, що такого в тому, щоб перебрати речі, які дісталися у спадок і які досі я не спромоглася навіть подивитися? Нічого, якщо це звичайний мотлох. Речі ж моєї покійної бабусі, яку в селі позаочі за її життя звали не інакше, як вирицею*, становили потенційну небезпеку. 

Ні про що таке я, звісно, й не думала, копирсаючись у скрині, вік якої налічував точно більше ста років. 

Ніщо не віщувало лиха, як то кажуть. Навпаки. Від того, що відкрилося погляду під оббитою залізом кришкою, коли відімкнувся важкий заіржавілий замок, я відчула справжній захват. 

Глиняний посуд, вишивані рушники з домотканого полотна, лялька-мотанка, від якої сироти побігли по шкірі, скатертина з обвугленими краями, пляшечка із землею, якісь торбинки, зв’язані шворками, і ще кілька менших предметів побуту.

Я невеликий знавець історії чи етнографії нашого народу, насправді, особливо ніколи не цікавилася цим, на превеликий жаль, та навіть зі своїми мізерними знаннями змогла оцінити, яке багатство мені дісталося. Все це бабуся зберігала десятиліттями, ніколи не показувала нікому, забороняла навіть торкатися скрині, яка сама по собі вже була історичним скарбом. І ось я, сидячи навколішках біля забороненого, перебирала те, що з якоїсь причини було для моєї бабусі найвищою цінністю.

На споді скрині причаїлося найбільше багатство – пожовтілий від часу рукопис і вишиванка. Я таких ніколи в житті не бачила.

Обережно, боячись пошкодити, я дістала сорочку. Білосніжна, наче щойно випрана “аріелем”. Здавалося неможливим, щоб річ, яка стільки років пролежала під вагою купи мотлоху, так збереглася. Та не це вразило найбільше.

Серед витворів мистецтва, якими люди зазвичай захоплюються, існують винятки – шедеври. Скульптури чи картини, що перевершують будь-яку майстерність і стають видатними поза простором і часом. Бракує слів, щоб описати захват. Стоїш, вчарований до німоти, і не віриш, що таку досконалість могла створити людська рука.

Щось схоже я відчувала, роззявивши рота, дивлячись на вишивку. У візерунках, що перепліталися між собою, ніби райдужні хвилі перекочувалися серед океану, привиджувалася мінливість краси, довершеність форм і невимовна глибина сенсів.

– Вау!

Так. Все, на що мене стало, це тупе “вау”. Я виявилася неготовою до такої краси.

Кілька хвилин обережно розглядала знахідку, потім не втрималася.

Скинула товстий светр і, здригнувшись від прохолоди, що досі стояла в будинку, надягнула вишиванку. Сорочка сіла, наче на мене шита. Дивно. Бабуся була аж ніяк не стрункою красунею. Про таких говорять “аж шкура репає”. Хіба що це не її, може, прабабусі? А за неї я нічого не чула.