Сонце випалювало все навколо. Язик розпух у роті до неймовірних розмірів. У надії відчути хоч трохи вологи я все ж таки провела ним по губах. Тріщини і ще раз тріщини. Кілька навіть кровили. Трясця! Ще бракувало підхопити якусь заразу через тотальну антисанітарію і відсутність елементарних засобів для гігієни. Ну хоча б води. Втім, мого конвойника це не цікавило.
Злизнувши крапельку поту, що стекла з носа на губу, я перевела погляд на небо. Примружилася від сліпучої яскравої блакиті. Ні хмаринки. Вже кілька днів поспіль. Орієнтира теж жодного. Навкруги, куди не кинь оком, всюди жовті піски. Якби я не знала точно, де перебуваю, можна було б уявити, що потрапила на знімальний майданчик “Дюни”.
Де-не-де траплялися пустельні рослини, тонкі колючі травинки, що дивом пристосувалися до жорстких природних умов. Кактуси само собою. Лишень оазису на нескінченному горизонті й натяку не було. У розплавленому повітрі серпанком клубочився міраж. Такий же далекий і недосяжний, як і нормальне життя.
Кінь піді мною смикнувся і став. Ну все, приїхали.
Мляво подивилася на свій супровід. Той приклав руку козирком до чола і розглядався навкруги. Можна подумати, знає, куди далі йти. Я би й підказала, якби мала хоч якесь уявлення, в який бік прямуємо, але… Ні. Не підказала б. Колись я вміла орієнтуватися по сонцю за відсутності будь-яких інших приладів, але за цих обставин… Та навіть якби я мала компас чи навігатор, чи навіть гугл-мапу, я би краще здохла тут, у пустелі, аніж там, куди мене вів цей немилосердний чоловік. Упертюх, що тримав за вуздечку мій транспортний засіб, називав це Великим пустищем. Наскільки я розбиралася в місцевій географії, намагаючись подумки накласти її на свої сучасні знання, пустеля розкинулася за правим берегом Дніпра і простягалася бозна на скільки кілометрів. Чесно кажучи, не уявляю, яким чином вона могла тут утворитися, хіба що магічним, нікому не відомим (мені так точно) шляхом.
Я посовалася на сідлі, намагаючись зайняти зручніше положення. Зі зв’язаними руками це було нелегко. Мотузки натерли зап’ястя, а ті в деяких місцях перетворилися на садна і тепер пекли. Ще й сідниці нили. Була б я у власному одязі, може, не так би шкіра на п’ятій точці постраждала. Але зі спіднього на мені були місцеві чоловічі штани сумнівної чистоти з грубої і колючої тканини, а зверху – кілька шарів з довжелезної сорочки і спідниць. Тож лазня відпочиває. Про аромати з-під пахв узагалі мовчу. Та це нікого тут не турбувало, крім мене. Пів життя би зараз віддала за прохолодний душ і мило. І жуйку.
– Ти ж казав, що знаєш дорогу, – підколола я; у відповідь – нуль реакції. – Послухай, знаю, що ти тут головний і все таке, – нарешті не витримала, коли зрозуміла, що застиглий стовпом чоловік і не збирається рушати з місця, – але ж ти не настільки дурний, щоб померти у пісках через впертість?
Той відняв руку від обличчя і повернувся до мене.
О, невже я удостоїлася уваги?
Мені кортіло ще уїдливіше висловитися, та я ще пам’ятала, чим закінчилося моє останнє нахабство і спроба достукатися до здорового глузду. Вірніше, прекрасно відчувала – зв’язані зболілі руки.
Не знаю, яким дивом я досі трималася. Інша б на моєму місці вже давно не тільки знепритомніла, а й попрощалася з життям. Та з моїм щастям намарно сподіватися, що тут мої пригоди закінчаться.
Досі не могла позбутися враження, ніби мій охоронець – венатор, тобто полювач, як його тут називали, – герой якоїсь комп’ютерної гри, щось середнє між вікінгом і козаком. Скільки ми вже мандрували вдвох, щоразу те саме, коли я дивилася на нього. За цей час я встигла вивчити кожну рису, елемент одягу та зброю, проте він досі залишався для мене загадкою. І не тільки тому, що ми з різних світів. Я однаково боялася як того, що він будь-якої миті може вбити мене, не доставивши до місця призначення, так і того, що, потрапивши в його безмежні обійми, я вже ніколи звідти не виберуся. Парадокс, як сказали би у нас. Тут такого слова не знали.
Лютобор Половецький проштрикнув мене своїми сіро-блакитними, холодними, непроникними очима, наче списом. Списа він, на щастя, не мав (мав тільки шаблю з булату, батіг, кілька ножів, сагайдак зі стрілами і лук… Пф! Всього нічого!), а то, може, й ним би проштрикнув. Біс його знає, що діється в його голові. Тут я скосила очі на шаблю і зі смутком констатувала, що у моєму ж арсеналі – рівно нічого.
На суворому без перебільшення обличчі читалося те, що й завжди, – спокій і впевненість у власній правоті.
Він видобув з-за череса старовинний компас, покрутив, навіщось струснув, та, схоже, допотопна техніка тут не працювала.
Чергова крапля поту стекла по носу, і я злизнула її. Вологу треба берегти. Склалося у мене стійке враження, що ми тут застрягли надовго. Не знаю, що гірше – померти від спраги і зневоднення чи бути спаленою живцем. І так, і так гаряче.
Я зітхнула. Насправді сил залишилося не так багато. Я більше вдавала невимушеність, бравада допомагала триматися. Не в моїх правилах здаватися в будь-якій ситуації, свого часу я й не такі випробування переживала. Вижила на полі бою – виживу і тепер.
– Якщо ми вже заблукали, – продовжила своєї, – то, може, повернемося назад по слідах, доки не пізно?
Я сама не вірила в те, що казала. Пустельні вітри давно змели всі сліди. Та мовчки пектися на сонці було несила.
– Мовч! – гаркнув.
Я закотила очі. Тільки те й чула, поки ми тут райзовали (мандрували по-їхньому).
Із сідельних сумок Лютобор дістав кілька шматків сушеної моркви і почастував мій транспорт, тобто коняку. Тоді накрапав із фляги трохи води на долоню і дав напитися тварині.
Примружившись, я спостерігала за звичними маніпуляціями і чекала, що, може, й мені нарешті перепаде. Ні. Не заслужила, напевно.
Чорти б ухопили цього пройдисвіта!
– Я тобі життя врятувала, а ти шкодуєш мені ковтка води!
Важкий погляд з-під визначних брів був вельми красномовним – або я сама заткнуся, або він заткне мені рота кляпом. Та вестися на це я більше не збиралася. Набридло, що він має мене за річ. При тому, якби ж я не знала його справжнього ставлення до мене, могла б повірити у мовчазну погрозу. Але ж я точно знаю, що він тільки зовні суворий воїн, що в кам’яному серці жевріють нормальні людські почуття. Та й не відрізняються місцеві настільки від представників мого всесвіту, щоб приписувати їм відсутність співчуття. Ба більше. Наше спільне перебування доводило абсолютно протилежне – цей лютий венатор до мене небайдужий. От тільки його довбаний обов’язок переважує все добре, що в ньому є.
#4506 в Фентезі
#8985 в Любовні романи
#289 в Історичний любовний роман
альтернативна історія, українська міфологія, потраплянка пригоди кохання
Відредаговано: 26.08.2022