Українські ковалі

Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один король. Держава велика, а наслідника нема. Тільки дві доньки.
Підросли дівчата, вже можна й заміж йти, і цар почав думати, як би дочок видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!
Дав розпорядження по всіх сусідніх краях , аби приїздили до нього свати. Які хлопці сподобаються донькам, ті й візьмуть їх за жінок. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися маркізи, вся сусідня аристократія та і прості хлопці, хто дуже красивий був.
Кожний хотів статися царем і взяти собі красунь за жінку.
А  дівчата не дурні— подивилися на одного, на другого, на третього. Не сподобалися їм. І сказала старша яку звали Гроздана,—Немає достойних бо як красивий — то дурний, як розумний то не гарний. А менша, Килина, промовля: — А я хочу такого, щоб був простим, але щоб зміг зробити мене щасливою, бо щастя не в грошах.
Цар розсердився:
— Дочки, подумайте добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.
Але дівчата мудрують.
Був у короля чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілому світі не було. Які лише на світі ростуть — у теплих, гарячих краях — квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом дуже пишався король.
Одного разу, коли донькам уже надокучило слухати докори за одруження, вони вийшли в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.
Ходять дівчата між квітами й бесідують :
— Килинко,ти моя меншая сестричко, коли настане час і знайдуться ті, достойні наші чоловіки, дай слово, дай слово мені, що не цуратись мене будеш ти.— Ти моя сестра, навік не забуду тебе я.
Та раптом серед ясного неба зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося... Випав страшний град. Навіть снігом притрусило. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити. Але щось уже не так, садок не той вже став він був чорний від спустошення: всі квіти поламані, І все геть посохло, як би гарячою водою було спарене і сніг повсюди розтаючий.
Вийшов король з палацу і не впізнав він саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кликав дочок а їх нема.
Короля немов підмінили. Послав печальні вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тим, хто знайде дочок, той візьмуть їх за жінок, ще й пів королівства.
Тисячі людей шукали королівн, але ті пропали, неначе крізь землю провалились.

Дуже журиться король. Дві донечки — його відрада. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.
Одного разу заснув король у своїх покоях, довго спав же він, раптом відчув чужу присутність, прокинувся, подумав доньки. Але це лише відкритеє вікно, але побачив як листя залітає до нього. Подумав він,— А закрию Я вікно. Підійшов до вікна, не зміг він зрушити його, щось заважало. Раптом за королем закрутилось листя, перед ним з'явилася дріада — лісова вісниця. — Погана вістка мій королю, але ти не бійся, твої дочки в бургомістра, він прийшов з грозою. І дерево твоє високе, аж до неба, драбиною служити буде, в порятунку їх прийде ж два хлопа, поможи їм, дай їм все що вони попросять.
І видав він указ по усіх державах, що якби знайшлися такі  хлопці, котрі вилізуть на височезне дерево й визволять його дівчат, то віддасть її за них заміж.
Почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, графи, навіть гарно вбрані циганські барони... Котрий себе хоч трохи вважав відчайдухом. Лізли — одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видно, але далі не могли і злазили.
Так тривало день, другий, третій... Далі — тиждень, два... Успіху ніякого!
Та були у короля два молоді ковалі. Дивились, дивились, як пани намагаються вилізти на дерево, й думали собі:

«Ех герої, паничі, лізуть, лізуть, а куди?»

Й не переставали думати про це, коли тримали й били по металу і уявляли, як лізуть вверх з своїм приладдям, щоб побачити небесну кузню. Навіть якось проговорив один уголос:

— Ех, хотів би я побачити небесну кузню, де кують небачену броню, де сокири сліплять своїм блиском, а мечі самі ріжуть бруси!
А другий каже:
—Тож спішімо до короля й попросимо дозволу полізти, ще довго маємо за гріш пітніти кожен день, чи варта сталь нашого здоров'я, не проживемо довго. 
Перший послухав тай сказав,— А що ми ждемо йдем до короля. Той сидів зажурений в саду.

— Чого прийшли, замовлення готове?
— О великий Королю, бачимо тут багато тих хто хоче лізти, Ви нас знаєте. Дозвольте й нам полізти. Обіцяємо, що приведемо вам же Ваших доньок.

Зажурився же король, хоч невесело вже  йому було:
— Якщо ще втрачу Вас, небуде мені потіхи, Ви двоє дохід великий приносили в казну, ліпше хай оті ще лізуть, хоч розвеселимось.
Розсердились хлопці:
— Пресвітлий королю, дозвольте нам же лізти! Нам боляче на це дивитись як оті герої, ті вельможі , залізти вище голови вже геть не гожі, хоч ковалі ми і не панського ми роду, але хлопці не дурні, полізли б навіть у воду.
Дивиться король на хлопців і думає: «Тут же западня, а хлопці дійсно не дурні»,— і говорить.

— Добро я дам Вам, буде, як ви хочте. —Але дай же королю нам осла й ослицю бо  наш старий вже став, вже нездужа тягнути кільця, а двох же вистачить вдосталь і сумно же не буде віслюкові. 
— Подумав король згадав слова дріади, — Але це дуже смішно, що вони просять не грошей, не намиста, а віслюків,— про себе подумав король, аж посміхнувся. 
Одягнувшись, взявши своє приладдя. Взяли сокири і пішли під дерево. Людей же було вдосталь! Усі чекають....
Хлопці оглянули дерево і взяли драбини. Хлопці стали на щаблини, потім вийняли сокири, а потім вперед, вперед до мрії. Піднімались все вище і вище. Скоро зникли з очей.
Цілий день лізли вгору, а вже вечір змінював тут пору. А лізти ще високо.
І долізли хлопці  до гілляки, котра рівно вбік росла.