Марево

Яка та Марія гарна! Купувати в неї нічого й не треба, а мимо пройти несила. Тільки чоловічий погляд у змозі достойно оцінити її привабливу постать із усіх можливих боків. Хоч з півдня дивись на неї, хоч з півночі. Вона і посміхнулася вам щиро, та затуляє рот рукою. Стидається. Ну, її зуби до бабиних-йошкіних ще не дотягують, та все ж. А нога яка під нею! Я вам, як інструктор з креслення скажу, що найбільше б вас здивувала проекція, або вид зверху. Фантастика не менше п’ятої каратності!

І от одного разу зустрілися ми із знайомим стоматологом-дантистом. Поговорили про те, про се, про дороги та погоду, про ціни на товари та послуги, про світову кризу, а ще доктор пожалівся на відсутність замовлень по роботі. «О, - кажу, - так я тебе познайомлю з потенційною пацієнткою».

-А хто вона?

-Нічого не скажу, бо не знаю, а працює вона у власній торговій лавці.

Через деякий час стоматолог при зустрічі знову настирно цікавиться Марією.

-Чому така активність, - питаю, - я ж тобі розповів все, що знав.

Нагадувати про її красу немає сенсу, а про що ти хочеш ще довідатися?

Та я з нею живу.

Поздоровляю, - кажу. - Хват.

Була Марія просто гарною, а від стоматологічних старань доктора стала… От бачили ви, наприклад, схід Сонця над Дніпром біля міста Українка в ранковому тумані? Ні? Так у Марії посмішка стала красивішою і принадливішою за нього. І за захід Сонця теж.

Та щастя мого приятеля було коротким. Пішла до іншого, позичивши у доктора перед цим ще й півтори тисячі. Чого «півтори», я не запитав, бо лікар мене випередив фразою: «Краще б я на терапевта був вивчився, серце лікувати».

А потім, замислившись, прочитав:

Світанковий туман. Я з ним берег зустрів.
Шепіт хвиль нагадав сокровенний мотив
Про чаруючі очі і  усмішку твою,
Незабутньої ночі в почуттів на краю,
Де три поля зійшлись, на межі ти і я,
Хоч була то, скоріш, лиш уява моя.
Час з тобою, як казку, пригадаю колись,
Щоб прожити ще раз промайнулу ту вись.