Історія 30. Історія 30. Ода португальському терпінню та одному розхитаному нерву

Ну не могла я годинами нудитися в чотирьох стінах без діла!  Емігрантське шило в одному місці просто не дозволяло мені розслабитися. Тож, ледь дочекавшись закінчення фінальних тестів на курсах помічника бухгалтера, я дала собі цілих три дні на відпочинок і з гордо піднятою головою знову пішла вчитися. Цього разу мені твердо пообіцяли довести мої навички комп’ютерної грамотності до абсолютного ідеалу, та ще й на просунутому (Advanced) рівні. Пропозиція виглядала більш ніж обнадійливо: у програмі значилися складні матриці Excel, бази даних Access і навіть базові ази справжнього програмування. На додачу держава знову гарантувала щомісячну стипендію, яка приємно “капала” на рахунок залежно від кількості відвіданих занять. 

Ну яка притомна людина відмовиться від такого діджитал-бонусу? Звісно, я погодилася! Тим паче, тверезий розрахунок підказував: така сувора спеціальність має привабити більше чоловіків. А це автоматично означало: мінімум дівочих кулуарних пліток та нудних балачок на абстрактно-побутові теми. О, свята наївність… Уже зовсім скоро португальська реальність з тріском розбила мої рожеві окуляри й довела протилежне. Але про цей віртуальний паноптикум варто розповідати поступово.

Наша викладачка Маріза – неймовірно приємна, інтелігентна й завжди щиро усміхнена жінка років сорока – виявилася одноосібним капітаном нашого невеликого діджиталізованого човна. І тут на мене чекало величезне полегшення: цього разу не довелося під час кожної зміни модуля заново проходити всі кола пекла з вимушеним "знайомством та презентацією себе". На першому уроці Маріза проявила дивовижну делікатність і взагалі не змушувала нікого сповідатися. Для такого запеклого інтроверта, як я, це стало справжнім благословенням.Єдине, що її справді цікавило, – наш реальний досвід роботи з технологіями та мовами програмування. Короткий експрес-тест за кілька хвилин показав наш реальний рівень «просунутості», і Маріза, тверезо оцінивши ситуацію, одразу підлаштувала під нас навчальну програму.

Окрім моєї скромної персони, жіночу половину групи представляли ще чотири грації. Двох із них я за весь час так жодного разу й не побачила в обличчя, адже свої веб-камери вони принципово тримали вимкненими. Також із нами вчилася молода й симпатична бразилійка Дебора та літня португальська пані Мануела, яка впродовж двох місяців з якоюсь особливою впертістю називала ЕКСÉЛ – ÉКСЕЛем. Щоразу, коли це її фірмове, з притиском, "Éксель" розривало динаміки, у мені прокидався маленький внутрішній філолог, який хапався за голову і починав тихо божеволіти. 

Чоловіче товариство виявилося вдвічі чисельнішим і колоритнішим. Компанію нам складав Тіто – юний рафінований інтелектуал. Він регулярно з розумним виглядом коригував формули Марізи і постійно підкидав групі коротші та витонченіші варіанти розв'язання задач.  Були два суворі практикуючі айтішники, Пауло та Серджіо, до яких решта курсантів постійно зверталася по допомогу при будь-яких технічних збоях, “зависаннях” чи проблемах зі зв’язком. Поруч сидів хронічний балакун Жуао, якого я подумки охрестила "Чомучкою" – кількість безглуздих запитань, які вилітали з його рота щохвилини, перевищувала всі допустимі норми. Був і загадковий мовчун Діого, який не просто ніколи не вмикав камеру, а й мікрофон використовував раз на місяць у великі свята. Ну і, як то кажуть, вишенька на торті – візуальний "цвіт" нашої діджитал-команди – двоє пенсіонерів, Антоніо та Джордж. І якщо до першого дідуся у мене особливих претензій не було, то другий дуже швидко перетворився на ту саму яскраво-червону ганчірку, яка зводила мою нервову систему нанівець.

Проте почну таки з позитивного персонажа цього тандема. Антоніо був жвавим, неймовірно чемним дідусем, чий вік уже впевнено перетнув межу у сімдесят років. Він виявився єдиним серед нас власником пафосного комп’ютера з відкушеним яблуком на кришці. А MacOs, як відомо – це абсолютно інший всесвіт, де інтерфейс та гарячі клавіші програм суттєво відрізняються від стандартного Windows. Через це його нескінченні запитання до Марізи були цілком виправдані: все, що вона демонструвала на своєму екрані, кардинально не збігалося з картинкою, яку бачив цей сивочолий джентльмен. У результаті ми регулярно всією групою зупинялися й дружно шукали якусь приховану функцію в надрах Apple-інтерфейсу, на що витрачали чимало дорогоцінного часу. Але треба віддати Антоніо належне: десь за місяць він настільки філігранно адаптувався, що навчився лускати ці проблеми самотужки. Чого, на превеликий жаль, не можна сказати про нашого пенсіонера номер два.

Джордж з’явився в моєму житті як уособлення закону Мерфі. Він примудрився запізнитися на наше найперше вступне заняття рівно на дві години. Наступні тридцять хвилин бідна Маріза гарячково шукала його прізвище в офіційних реєстрах курсантів. І, що найсмішніше, так і не знайшла! Проте, проявивши суто португальську душевність, вона зв’язалася з керівництвом центру зайнятості, і чолов’ягу таки заднім числом зарахували до групи. Як кажуть у культових американських фільмах: "BIG MISTAKE!" ("ВЕЛИКА ПОМИЛКА!").

Уже на другому занятті вся група замість вивчення алгоритмів три години поспіль займалася «реанімацією» його допотопного комп’ютера та пошуком елементарних програм. Джордж у цей час демонстрував абсолютну діджитал-невинність, взагалі не тямлячи, куди треба тицяти мишкою. І ця людина прийшла на ПРОСУНУТИЙ курс комп’ютерних технологій! Ну от як?! Далі наш навчальний процес перетворився на нескінченний, виснажливий марафон очікування. Замість того, щоб синхронно виконувати завдання слідом за викладачкою, Джордж просто впадав у ступор. Він міг хвилин п'ятнадцять гіпнотизувати монітор нерухомим поглядом, а потім раптово очунював і починав гарячково наздоганяти потяг, який уже давно пішов. Але робив він це не мовчки: вмикав мікрофон, змушував викладачку повторювати все з самого початку і вголос коментував абсолютно кожну свою дію. Від його специфічного, скрипучого й неприємного тембру голосу в мене вже на другому тижні почало нервово посмикуватися праве око.