Історія 32. Безкоштовні курси. Дубль 2

Ну не можу я всидіти вдома, нічим не займаючись… Ледь переживши перші курси з підготовки помічника бухгалтера, я, відпочивши три дні, знову пішла навчатися. На цей раз мені пообіцяли вдосконалити мої навички комп’ютерної грамотності. Та ще й на просунутому (Advanced) рівні. Пропозиція мені вважалася досить обнадійливою. Адже серед тем курсу були оперування Excel і Access та навіть початки програмування. Крім того, нам знову ж таки обіцяли своєрідну стипендію, що коливалася залежно від кількості проведених занять.

Ну як можна від такого відмовитися, скажіть мені? Звичайно, я погодилася! Тим паче, що обрана спеціальність приваблювала більше осіб чоловічої статі. А це означало – менше балачок на абстрактні теми. Принаймні, я так думала… Та зовсім скоро мені довелося переконатися у зворотному. Але про все поступово.

Наша викладачка Маріза, приємна та завжди усміхнена жінка, років сорока, була одноосібним керівником нашої невеличкої діджиталізованої групи. Тому цього разу не довелося щоразу при зміні педагога заново «представлятися і знайомитися». Правду кажучи, навіть на першому занятті ніхто про себе нічого не розповідав. Яке полегшення для такого інтроверта, як я! Єдиним особистим питанням тоді було лише одне – які знання вже маємо про комп’ютерні технології, програми та мову програмування. Пройшли ми й невеличкий тест, що дав викладачці змогу зрозуміти, на якому рівні знаходяться наші знання і визначити основний зміст розділів, які нам доведеться освоїти.

Окрім мене, було ще чотири представниці прекрасної статі. Двох я так і не побачила, адже камери свої вони ніколи не вмикали. Ще була молода та симпатична бразилійка Дебора та літня жіночка Мануела, яка постійно називала ЕКСÉЛ – ÉКСЕЛЕМ, чим дуже мене дратувала.

Чоловіків було удвічі більше. Молодий інтелектуал – Тіто, який частенько виправляв нашу викладачку та завжди підказував легші вирішення завдань. Айтішники Пауло та Серджіо, до яких інші зверталися з технічних причин (неполадок, відсутності зв’язку тощо). Балакун Жуао, якого я охрестила «Чомучкою» – ну дуже багато питань вилітало з його рота щохвилинно. Мовчун Діого, який не лише ніколи не вмикав камери, а й мікрофоном користувався ну дуже рідко. Ну і «цвіт» нашої групи – два пенсіонери Антоніо і Джордж. І якщо до першого у мене було небагато претензій, то інший став просто червоною ганчіркою, на якій концентрувалося моє дратування.

Проте почну все ж з першого. Антоніо, якому вже за шістдесят, жвавий дідусь, єдиний з нас, хто мав комп’ютер з відкушеним яблуком на ньому. А отже і відмінну від нас операційну систему та програмне забезпечення. Його питання до викладачки часто були пов’язані саме з цим, адже усе, що вона транслювала на загал, не збігалося з картинкою, яку бачив цей чемний дідусь. Отож, часто доводилося разом шукати ту чи ту функцію, заховану серед інших, на що йшло чимало часу. Але варто віддати йому належне – десь через місяць Антоніо настільки адаптувався, що майже завжди вирішував свої проблеми самостійно. Чого не скажеш про нашого пенсіонера номер два.

Джордж якось одразу мені не сподобався. На перше заняття він запізнився на дві години. Ще пів години Маріза шукала його у списках курсантів. І так і не знайшла. Проте вирішила порадитися з керівництвом центру зайнятості та чолов’ягу взяли до нас. Як кажуть американці: «BIG MISTAKE!» («ВЕЛИКА ПОМИЛКА!»). На другому занятті займалися налаштуванням його комп’ютера, пошуком необхідних програм, адже він зовсім не кумекав, що до чого. І ця людина прийшла на ПРОСУНУТИЙ курс із КОМП’ЮТЕРНОЇ грамотності. І це ще далеко не все. Через цього персонажа заняття походили на нескінченний марафон очікування. Джордж, замість того, щоб виконувати завдання відразу слідом за викладачкою, гіпнозував екран протягом десяти-двадцяти хвилин, потім очунювався і починав «наздоганяти». Але зовсім не мовчки. А перепитуючи кожен крок та коментуючи вголос УСІ свої дії. Від його неприємного тембру голосу в мене вже після другого заняття почало нервово посмикуватися око. Згодом, щойно починався цей «Джорджо-інструктаж», я вимикала звук і займалася власними справами. Просто не могла сидіти сиднем і дивитися в екран, як «просунутий» пенсіонер забирає час в інших курсантів. Але така реакція була лише у мене. Усі інші, мило посміхаючись, гуртом допомагали «коментатору» зрозуміти елементарні речі.

Думаєте, що вся справа у мені? Що мою соціопатію слід якось лікувати? Адже потрібно розуміти, що людина похилого віку не може швидко впоратися із запам’ятовуванням матеріалу і слід бути терплячішою? Можливо. Але є одне «ПРОТЕ». Курс комп’ютерної грамотності містив у собі слово «ПРОСУНУТИЙ». Це означало, що людина, записуючись сюди, повинна була вже мати початкові знання і лише поглиблювати їх на цих заняттях. Не ВИВЧАТИ, а ПОГЛИБЛЮВАТИ. Що збирався поглиблювати Джордж, не маючи жодного уявлення навіть про власний комп’ютер, я не знаю. Це питання я часто задавала собі упродовж курсу, щоразу вимикаючи звук на своєму телефоні під час його чергового інструктажу. Можу сказати лише одне. Завдячуючи цьому персонажу, ми не пройшли частини запланованих тем і я багато про що не дізналася. Розчарування? Та, мабуть, вже звичка не чекати від безплатних курсів чогось екстраординарного. Проте, неприємний присмак все ж залишився.

Чи піду я на ще одну спробу навчитися чогось корисного? Хтозна. Поки що вирішила взяти невеличку перерву – відновити нервові клітини (та знаю я, що вони не відновлюються), абстрагуватися від оточуючих і зануритися у світ написання власних книг, кількість яких невпинно зростає.