Історія 31. Ще один крок до дорослого життя або Прощавай, початкова школо!

Ще тиждень тому я сиділа під тінню дерева на стільчику, підписаному ім’ям мого сина й зі сльозами на очах спостерігала за врученням йому диплому про здобуття початкової освіти. Випускний. Вже другий у нашому житті, якщо рахувати дитячий садочок. І вже другий у Португалії.

Не можу сказати, що ці чотири роки навчання далися нам легко. Зовсім навпаки. Домашні завдання нагадували екзекуцію. При чому, і для мене і для дитини. Вправи були ніби то і не складні. Але іноземною мовою, що не додавало впевненості у правильності їх виконання. Пояснити ж синові, чому це так, а не інакше, тією ж португальською було взагалі вищим пілотажем. І нерви не витримували… Іноді хотілося кидатися книжками. Іноді вони таки літали… Ну немає у мене терпіння, що поробиш… Кричала, а через хвилину вже обіймала заплакану дитину і картала себе за нестриманість та неспроможність донести свою думку. Одне тішило – відсутність диплома про вищу освіту за спеціальністю «Початкова освіта». Тоді б я, мабуть собі таку поведінку ніколи не пробачила!

З усіх цих чотирьох буремних років, майже два ми просиділи вдома на «дистанційці» під час пандемії. Думаю, це і врятувало мого сина від повного незнання предметів. Зібрана воля в кулак, медитації перед заняттями, беззаперечна любов до дитини та терпіння мого хлопчика перед моїми істериками привели до вдалих результатів – знання міцно засіли у голові, а оцінки стали відмінними.

Наша вчителька, яка так і не запам’ятала за три роки ім’я Олексій, заслуговує на особливий абзац у цій невеличкій главі. Я ще думала, писати про неї чи не варто, але коли на врученні дипломів прозвучало вже звичне мені «Олескі!», зрозуміла, що не згадати про цю «педагогиню» не зможу. Мабуть, не маючи власного педагогічного досвіду і не знаючи, як потрібно вести заняття та спілкуватися з учнями, я б не дуже звертала увагу на її методи та педагогічні прийоми. Але це не мій випадок. Тому, ще з другого класу, коли ми змінили місце проживання і «попали» (у прямому і переносному сенсі) до професОри Кармен, я зрозуміла, що наше життя вже не буде таким як колись. Її цілковите небажання вдосконалюватись, «копнути глибше», заморочуватися зі складними темами – часто призводили до повного чи часткового нерозуміння учнями матеріалу. Через це нам, батькам, доводилося годинами просиджувати за дитячими підручниками, знову пригадуючи шкільні знання та випиваючи чергову порцію заспокійливого. Крім того, доступ до нашої вчительки був настільки обмеженим, що увесь процес навчання здавався позначеним грифом «Секретно». Номеру телефону вона не давала, а коли телефонувала сама, на екрані мобільного висвітлювалося: «Невизначений номер». Переписування електронною поштою також було цікавим. Адже на мій лист, надісланий, наприклад, об одинадцятій ранку, відповідь завжди приходила між першою і другою ночі. І якщо я, не приведи Господи, забувала вимкнути на ніч звук, то прокинувшись від нагадування, вже не могла заснути до ранку, не забуваючи подумки «подякувати» за це професóрі. Думаю, досить уже про нашу вчительку. І так абзац завеликий вийшов. Краще розповім вам про саму будівлю школи та персонал у ній.

Оскільки у Португалії батьківські комітети та нескінченні побори на ремонт відсутні, відповідно і всередині школи похвалитися особливо немає чим. Класи обладнані хіба що проєктором, білою дошкою та єдиним комп’ютером на учительському столі. Є також полички для книжок, кожна з яких підписана іменем учня і містить усе необхідне, від підручників і зошитів, до змінного одягу і канцтоварів. Все марковане ім’ям дитини, тому майже ніколи не губиться. Геніальне рішення, як на мене! Адже необхідність у величезному портфелі та загроза раннього сколіозу зникають. Додому діти беруть лише декілька книжок чи зошитів для виконання домашнього завдання.

Саме обладнання класу, як на мене, виглядає не зовсім естетично, адже стіни без шпалер та непобілена стеля – не зовсім те, що очікуєш побачити у європейській початковій школі. Та й грець з ним, по-перше школа знаходиться за містом, можна сказати, у сільській місцевості, а по-друге, головне – все ж таки знання, чи не так? Однак є і позитивні зрушення – фасад будівлі в цьому році було відремонтовано, і все коштом мерії.

Була і їдальня, в якій я, як і ніхто з батьків, так жодного разу і не була. Заборонено «політикою» школи. Проте на воротах школи щодня можна було «зацінити» меню на день, що обов’язково мало у складі: суп, основну страву з риби, м’яса чи вегетаріанську, десерт (в основному – фрукти) та сік. Крім того, дітей частували «ланчами», двома невеличкими перекусами зранку та після занять, що зазвичай складалися з молока чи йогурту, хліба з маслом і сиром чи варенням або печива «Марія». І усе це – безплатно. Коштом тієї ж мерії.

До речі, саме вона організувала випускникам подорож до столиці з відвідуванням акванарію, а також закупила однакові жовті футболки та жовті кепки задля більшої безпеки. Мій син, на жаль, у подорож не поїхав, адже нас «накрив» ковід, але його однокласники були у захваті від мандрівки.

Ну що ж, повернемося до персоналу. Директор школи – дуже простий і приємний чолов’яга років шістдесяти, у простій футболці та спортивних штанах, улюбленець усіх учнів та «справжнє відкриття» для мене. Ну ніяк не вписувався він в образ, створений моєю українською ментальністю. Проте, ставлення має йти попереду зовнішнього вигляду, як вважаєте? Саме він був неформальним ведучим на випускному. Поводився досить відкрито. Не «заморочувався» пафосними словами, доповідь була короткою і досить емоційною. А коли під час художнього номеру про дружбу, виявилося, що партнерка одного з хлопчиків захворіла, з радістю замінив її, чим дуже потішив і розчулив чимало материнських сердець.

Інший персонал цієї невеличкої школи – це сім вчителів початкових класів, чотири вихователі дитячого садку та декілька працівників, які слідкували за порядком під час перерв та супроводжували учнів у шкільних автобусах. З однією з них, донною Аною, ми здружилися і вона назавжди залишиться у моєму серці як добра і чуйна людина.