Історія 34. Від часткового «опортугалення» до цілковитої «українізації»

Адаптація за кордоном… Чи не найперша проблема, яка постає на шляху кожного емігранта. Хтось намагається чинити супротив цьому неминучому процесу, тому всіляко заперечує все нове і невідоме. Хтось відразу розчиняється у натовпі, намагаючись не виділятися і без потреби не розкривати рота. У когось же виходить знайти золоту середину і балансувати між збереженням власного «Я» та поступовим звиканням до нового життя.

Мені все ж хочеться думати, що я належу до третього типу емігрантів. Адже моє «опортугалення» не було раптовим, але і заперечувати факту змін у внутрішньому світовідчутті теж не буду. Приїхавши у чужу, хоча приємну і сонячну країну, я не відразу змогла відчути себе як вдома. Дуже заважало незнання мови, місцевості та менталітету жителів. Згодом, навчившись бігло спілкуватись португальською, працюючи пліч-о-пліч з місцевими жителями та мандруючи цією дивовижною країною, поступово починало складатися загальне враження про все, що нас оточувало – населення, його культуру та рівень життя.

Найбільше моя «українська душа» страждала від двох речей – відсутності поспіху у всьому та неможливості вільного пересування. Останній пункт стосувався здебільшого першого року життя, коли ми чекали на легалізацію, а тому не часто залишали своє маленьке село, в якому життя ніби зупинилося. Ну і звичайно ж «епохи ковіду», що послуговувалася принципом «і нехай весь світ зачекає». Але у цій главі йтиметься не про пандемію.

Коли ж отримали першу резиденцію, а згодом і переїхали до великого міста, питання обмеження у просторі само собою відпало. Грошей на подорожі не було зовсім, а робота займала весь час. Думки про свободу відтіснили актуальніші – що будемо їсти і де взяти кошти на оплату оренди та компослуг? Лише через кілька років після переїзду ситуація стабілізувалася і ми успішно мандруємо країною, коли видається така нагода.

Що ж до відсутності поспіху, тут ходять легенди. Слоганом країни вже давно стало «Розслабся! Ти в Португалії!» Ніхто нікуди не спішить. Я вже писала у попередніх главах, як це впливало на наш процес легалізації та інші аспекти життя. Але згодом почала помічати, що все ж, у деяких випадках, теж стаю дедалі спокійнішою. Хоча іноді «бунтарський дух» у мені все ще кипить.

Отже, протягом останніх чотирьох років моє «опортугалення» проходило доволі успішно. Почала цікавитися музикою, книгами місцевих авторів. Все більше відчувала потребу у неспішному смакуванні кави з круасаном на терасі улюбленої кондитерської. А авторський блог про нашу еміграцію дозволив з головою поринути у особливості цієї сонячної європейської країни. Я вже почала думати, що непогано вписуюся у навколишню атмосферу, а моя адаптація проходить невимушено і цілком успішно.

Але 24 лютого змусило відмотати час назад. Страшне слово «війна» дісталося до нас за чотири тисячі кілометрів. Перелякані батьки, залишені на Батьківщині. Бомбардування рідного містечка, в якому народилися і виросли ми з чоловіком. Примарне майбутнє. Ненависть до загарбників. Українські новини 24/7. Повна безпорадність…

Ось тут і відбувся переворот свідомості. Почалася поступова «українізація» нашої родини.

• Відписка від всього російського (хороших же русскіх не буває, чи не так?). Відтепер всілякі Дуді, і коміки перестали для мене існувати.
• Тільки україномовний контент на Ютубі. Виявилося, що достойних блогерів на моїй батьківщині дуже багато, що не могло не радувати.
• Іноземні мультики та фільми лише з дубляжем «Гуртом-продакшн». Мій дев’ятирічний син сам зробив цей свідомий вибір і щоразу наголошував, що він у захваті від такого вдалого перекладу.
• Боротьба за чистоту мови та намагання подолати «черкаський суржик» у щоденному спілкуванні з родиною та друзями. Повна відмова від спілкування російською (і до цього не особливо використовувала, лише у діалозі з носіями мови).
• Виступи сина рідною та португальською мовами перед місцевими школярами з метою популяризації інформації про Україну.
• Волонтерський рух. А з ним і нові знайомства серед української діаспори.

А ще безмежна гордість за свою країну. Своїх воїнів. Свою культуру та традиції. Свою музику та літературу. Захоплення нацією вільних та незалежних людей.

Мені ніколи не було соромно за те, що я – українка. За кордоном часто доводилося виправляти співбесідника, який плутав мою країну з росією, і питав: «Хіба це не одне й те саме?» Зараз усі ці питання відпали самі собою. Україну знає весь світ. Захоплюється її силою та мужністю у протистоянні проти цілковитого зла. Наша символіка – усюди! Наших людей зустрічають з розкритими обіймами.

А я, після вечірнього заспокійливого від Арестовича, засинаю з повною вірою у нашу перемогу. А ще мрію після закінчення війни повернутися додому, щоб обійняти своїх рідних та близьких, разом посміятися та поплакати, пройтися вуличками міста, де народилася і виросла і, хто зна, може знову змінити місце проживання?