Історія 29. Волонтерство за кордоном

24 лютого моє життя, як і життя всіх українців, поділилося на «до» і «після». Я прокинулася о шостій ранку від дзвінка чоловіка. «Почалося…» - почула я у слухавці і моє серце на хвильку перестало битися. Коханий ще щось казав про аеродроми, вибухи на усій території України, а я лише думала: «Чому ж мені не зателефонувала мама?» Слухаючи у піввуха, я судомно гортала месенджери. У одному з них все ж знайшла її повідомлення: «У нас ввели воєнний стан». І жодного слова про бомбардування… Зрозуміло… Навіть у такій жахливій ситуації мама не хоче, щоб її дитина переживала…

Потім були дзвінки рідним в Україну, умовляння кидати все і летіти сюди, а далі відчай і сльози… На жаль, мій тато, за законом, не міг перетнути кордон, а мої дівчатка (матуся і бабуся) не хотіли залишати його самого. Тому перші дні війни телевізор не вимикався, пилися заспокійливі, а всі думки були у такому далекому, але такому рідному містечку Умань, в якому ми ще з минулого року планували провести літні канікули сина.

За тиждень я вже розуміла, що збожеволію, якщо не виходитиму з дому. Потрібно було відволіктися. Хотілося бути корисною. Але як? Першим дзвіночком став збір гуманітарної допомоги для тимчасових переселенців, який організували усі португальські школи. Накупивши їжі, підгузків та дитячих сумішей, а також зібравши теплий одяг та ковдри, іграшки та ліки, я спакувала три великі клунки й наступного ж дня занесла їх до пункту збору. Та це була лише крапля у морі. Душа прагнула чогось глобальнішого. Тоді я почала шукати центри волонтерської допомоги, і зовсім випадково таки знайшла один у спальному районі нашого міста.

Вже наступного дня я підходила до будівлі семінарії, де майорів український прапор і десяток людей з жовто-блакитними стрічками жваво перемовлялися моєю рідною мовою. «Слава Україні! Я б хотіла вам допомогти!» Таким було моє перше звернення. Мене радо прийняли, запросили всередину і тільки там я зрозуміла, що таке справжня єдність. Українці та португальці пліч-о-пліч складали коробки з «гуманітаркою», попередньо фасуючи її за категоріями. На столі перед дверима лежали стікери, на яких трьома мовами – українською, англійською та португальською – було написано: «консерви», «дитяче харчування», «засоби гігієни», «одяг», «ліки» тощо. Уся допомога, яка привозилася нон-стоп, перебиралася волонтерами за цими та іншими категоріями, відразу пакувалася у коробки та обмотувалася скотчем, на якому чорним по білому було написано, куди «русскій корабль» має йти. Зверху клеївся стікер, і потім усе це зносилося у вантажівки, які везли все це до кордону з Україною.

І ось тут, посеред земляків та просто небайдужих португальців, я нарешті відчула, що життя продовжується. Я була на своєму місці. Допомагала своїй країні, хоч знаходилася за чотири тисячі кілометрів від неї. Саме там я знайшла нових друзів і переконалася, що світ не без добрих людей. Тиждень минув швидко. А потім нам повідомили, що віддають приміщення під ночівлю тимчасовим переселенцям, а відправкою допомоги відтепер займатиметься безпосередньо муніципалітет міста. Ех… А я ж бо тільки почала відчувати себе корисною… Тільки нерви заспокоїла…

Все ж вирішила залишити свої контакти про всяк випадок організаторам і повернулася у буденне життя. І, о диво! Невдовзі мені зателефонували й запропонували надати допомогу з перекладом тимчасовим переселенцям. Групу жінок та дітей привезли автобусом до готелю, де вони провели ніч, а зранку до них мали приїхати представники соцзахисту та лікарі, для обстеження, оформлення документів та подальшого розселення серед родичів, знайомих та просто небайдужих португальців. Я залюбки погодилася і вже наступного ранку спілкувалася зі своїми земляками, запевняла, що їм тут допоможуть та зі сльозами на очах слухала їхні історії. Пам’ятаю, в голові крутилася думка: «Невже такі жахи можливі у 21 столітті? Хіба таке може бути?» Що ж, виявляється, може…

Ми злагоджено працювали з людьми із соцзахисту. Документи перекладалися. Люди реєструвалися. А я знову відчувала себе корисною. Цікаво було спостерігати за тим, як українці, які щойно потрапили у безпечне місце, прагнули якомога швидше повернутися, як тільки закінчиться війна…

Після цього, мені телефонували ще і я їхала. З радістю, що можу допомагати. А ще відволікатися від жахів, побачених по телебаченню. З часом потік переселенців вичерпався і моїх послуг більше не потребували. Але до цього часу я змогла взяти себе в руки, зрозуміла, що життя продовжується, а ще усвідомила, що справжній сенс існування – у допомозі ближньому.