Історія 26. Кадри вирішують все?

Після гіркого досвіду виснажливої праці на «наших», я вирішила, що з мене поки що досить «робочої метушні» і дала собі трішки часу на відновлення і відпочинок. За цей період я проглянула сотні оголошень офісної роботи, яка, на моє переконання, була мені «до снаги». І ось що я помітила: кожна вакансія, яка була хоч чогось варта, вимагала підтвердження кваліфікації. І справа тут була тепер не стільки у досвіді роботи, скільки у дипломі чи сертифікаті.

Порадившись із чоловіком, я вирішила у котре «сісти за парту». На цей раз спеціальність була вибрана, як не крути, офісна – адміністратор відділу кадрів. Адже є така народна мудрість, що кадри вирішують все. От я і вирішила на власному досвіді переконатися у правильності цього вислову.

Навчальний центр знайшовся швидко. Коротко ознайомившись з їхнім сайтом, я пішла на очну консультацію. Мені дали навчальний план, пояснили усі подальші затрати і дали час подумати. Обговоривши усе з чоловіком ще раз і отримавши від нього матеріальне благословення, я підписала контракт і з головою пірнула у світ знань.

Наша група на початку налічувала одинадцять осіб жіночої статі віком від 20 до 40 років. Для когось це був шанс отримати першу роботу, для когось, включаючи мене, змінити напрям діяльності. У будь-якому разі усі курсантки були позитивно налаштовані, повні надій і сподівань на краще майбутнє. Забігаючи наперед, скажу, що далеко не всі дійшли до кінця. Але про це згодом.

Моя спеціальність передбачала дистанційне навчання через платформу Moodle. Розкривалися шість основних тем, включаючи відбір персоналу, розбір нюансів робочого контракту, начислення заробітних плат та основи документознавства та етики. Заняття відбувалися двічі на тиждень по три години онлайн з викладачем. Після кожного заняття ми додавали інформацію у створену презентацію-портфоліо з власним баченням викладеного матеріалу. Як нам пояснили, у подальшому це портфоліо буде нашою візитною карткою в офісному просторі.

Весь матеріал до того чи того модулю можна було знайти на платформі, але чергова тема відкривалася лише після проходження попередньої та її оцінювання. Крім того, у кожному з модулів одне заняття відводилося на самостійну роботу. Загалом, це були творчі завдання, типу опису психотипів персоналу створеної нами компанії, складання плану-хронограми новорічного корпоративу чи вирішення задачі на виплату заробітної плати, компенсацію відрядження та відпускних пересічного держслужбовця.

Вау! Скажете ви. Які цікаві завдання і які потрібні у цій професії теми ти вивчала! І десь будете праві. Дійсно деякі порції матеріалу були надзвичайно цікавими та корисними для майбутньої спеціальності. Але не все виявилося таким безхмарним. І ось тут дуже доречним буде наш попередній вислів: «Кадри вирішують усе!»

Кожен із наших викладачів був «кращим» за іншого. З першою з них, Джоаною, ми провели «незабутні» перших два і четвертий модулі навчання. Спочатку я досить довго звикала до її манери говорити. Вона ледь відкривала рот, тому всі слова для мене зливалися воєдино, а смисл всього речення втрачався. Монотонна інтонація голосу нашої викладачки схиляла усіх, навіть дуже стійких, до сну. В основному подача відбувалася за схемою: я читаю усі слова з презентації, яку ви бачите – я питаю, чи все зрозуміло – ви погоджуєтеся, бо легше погодитися, ніж перепитати, а потім самостійно читаєте увесь матеріал з підручника і намагаєтеся хоч щось зрозуміти.

Найкумеднішим було те, що жодній з нас, курсанток, такий виклад матеріалу не подобався, але всі мовчали, а своє обурення виражали лише у приватному чаті, який ми створили у Whatsapp. Нарешті одній із нас урвав терпець, і вона, написавши величезного листа координатору нашої групи в головному офісі, відмовилась від подальшого навчання, адже не бачила у ньому цінності для себе. На жаль, до такого навчальний центр був готовий, і жодної грошової компенсації їй не виплатив у зв’язку із підписаним контрактом. За цією курсанткою слідом пішли ще троє, а згодом і ще двоє слухачок курсу. Ця масова акція стала поворотним моментом. Адже з Джоаною скоріш за все поговорили, і вже на наступному занятті все пішло набагато веселіше. Викладачка сама запитала нас, що б нам хотілося змінити у манері її викладання, і ми чесно зізналися у повному нерозумінні матеріалу і виразили побажання у подальшому не лише читати інформацію зі слайдів, а й пояснювати її своїми словами. Заняття з тих пір пішли веселіше. Хоча нас і залишилося п’ятеро, ми вже не боялися задавати запитання, а теми стали зрозумілішими. Я почала звикати до монотонного голосу Джоани і мені вже не так хотілося спати під час занять. А два модулі швидко закінчилися і з нею довелося ненадовго розпрощатися, а на її місце прийшов новий викладач.

Перше знайомство з цим персонажем почалося зі сказаного ним непристойного португальського слова прямо у мікрофон, за яким слідувало формальне привітання. Причиною нецензурного слова стала його неспроможність знайти власні матеріали і надати до них доступ. У мене відразу склалося «позитивне» враження про цього «носія знань у маси». Крім того, зовнішній вигляд чоловіка жодним чином не видавав у ньому людину інтелектуальної професії – нечесане волосся, старий светр і «легка» неголеність скоріше викликали співчуття, ніж повагу. Тому коли Еммануел (так звали нашого героя) хвалився перед нами високою посадою завідувача відділу кадрів у великій компанії, у мене вперше промайнув сумнів про правильність вибраної майбутньої спеціальності.

Усі пояснення нюансів робочого контракту, а саме цей модуль вів у нас цей викладач, він ілюстрував прикладами з гіпотетичних ситуацій, які могли б статися у нашому житті. Свої доводи він підкріплював пересічними кліше, на зразок недолугості блондинок чи негативного відношення до емігрантів. Всі ці, на перший погляд, невинні жарти, зачіпали, насамперед, мене, як представниці обох вище зазначених спільнот. Тому позитивних «вайбів» у нас з Еммануелом так і не вийшло, що і відобразилося у моїх занижених фінальних балах.