Історія 22. Приборкання залізного коня або як я підкорювала португальські дороги

Моя водійська історія починається з далекого 2006 року, коли я пройшла навчання в автошколі та успішно склала іспит на отримання прав. Тут ця історія і завершується, адже після екзамену за кермо я сідала всього тричі.

Перший раз – це була невелика поїздка з татом за маршрутом «дім – університет». Закінчилася вона кількома сивими волосками на голові мого «штурмана», який під час нашої подорожі то сварився, то молився, а під кінець сказав «Ну слава Богу» і поспіхом вийшов з машини.

Коли неприємні спогади про першу поїздку трохи стерлися з пам’яті, тато знову ризикнув поступитися мені місцем водія. На цей раз, окрім нас двох, у машині була мама. І їхали ми за місто. Все, на диво, починалося добре і я вже подумки раділа такому успіху. Та радість моя тривала до першого крутого підйому. Я не встигла перемкнути передачі і машина зупинилася прямо посеред дороги. Тато, не довго думаючи, велів швидко помінятися з ним місцями і ми благополучно подолали решту шляху. Після цього з’явився страх перед керуванням транспортним засобом і я на довгі 12 років полишила надію ще раз сісти за кермо.

Проте, приїхавши у невеличке селище у Португалії, зрозуміла, що уміти водити машину не лише потрібно, а й життєво необхідно. На цей раз почесну місію інструктора з водіння взяв на себе мій чоловік. Та він виявився ще менш терплячим, ніж тато – через 5 хвилин «уроку», я вже плакала і кричала, що ніколи не сяду за кермо ще раз! З тих пір основним моїм транспортним засобом став велосипед, який допомагав мені долати щоденну 16-кілометрову відстань між домом і роботою.

Коли ми переїхали у велике місто, необхідність у машині майже зовсім зникла. Адже громадського транспорту тут вдосталь і витрати на проїзний квиток є набагато нижчими ніж на обслуговування власного авто. Проте час проходив, а в голові росла і міцніла ідея все ж приборкати «залізного коня».

Коли в моєму житті почався безробітній період і часу на себе та саморозвиток стало більше, я зрозуміла – зволікати немає куди! Потрібно позбавитись від своєї «кермофобії» та підкорити нарешті португальські дороги!

Першим кроком до цього став запис у школу водіїв, де існує опція уроків для покращення водійських навичок. Мій учитель, 52-річний португалець Джордж, дуже спокійний і виважений, одразу вселив у мене віру в те, що я колись їздитиму.

Перше заняття ми провели в уточненні назв усіх важливих елементів і приладів португальською мовою. Потім я, як у комп’ютерній грі, керувала машиною лише за допомогою керма, а мій інструктор натискав на педалі. Далі ми поїхали у малозаселений район і кружляли вздовж тихих вуличок, лякаючи нечастих перехожих. Я вчилася зупинятися і рушати. Знову і знову. Все це супроводжувалося гіпнотичним голосом мого вчителя «Не бійся, у тебе все вийде». У кінці заняття ми знову запрацювали в ансамблі – я за кермом, а він за педалями – та успішно припаркували машину.

На друге заняття я вже летіла на крилах. Страх перед водінням почав витіснятися вірою в те, що одного дня мені вдасться підкорити португальські дороги. Мій інструктор все частіше мене хвалив, давав більшу свободу. Наша поїздка вже не обмежувалася одним районом і я по-новому знайомилася зі своїм містом. Єдиною проблемою було моє постійне дезорієнтування у напрямках «право» і «ліво». Коли Джордж казав повертати наліво, я методично вмикала правий поворот. Він сміявся і казав: «на друге ліво». Так у нас з ним з’явилася своя система знаків))

На третьому занятті мені було вже дозволено виїхати на трасу і використовувати четверту передачу. Внутрішній голос у цей час хвалив мене за сміливість, а серце вистрибувало з грудей. Тоді я зрозуміла, що це любов. Любов до машини, до доріг і до себе за те, що переборола внутрішні сумніви.

Так промайнуло близько десяти занять. За цей час я не лише заново навчилася керувати транспортним засобом. Я повірила у себе і свої сили. Позбулася одного із найбільших страхів у житті. Побачила іншими очима своє прекрасне місто з вузенькими вуличками, красивими будиночками та привітними пішоходами та водіями, що, помітивши літеру «L» на машині, часто поступалися дорогою і були надзвичайно терплячими.

Звичайно, експертом з водіння я поки що не стала. Потрібно буде ще звикати до керування власним авто і довго практикуватися, поки не відчую себе впевненішою у своїх силах. Проте я пишаюся собою і готова до нових звершень.