Історія 20. Буремний час карантину

Я завжди була «бджілкою». Робота кипіла в моїх руках. У мене було дуже мало вільного часу. Працювати я почала ще навчаючись на 2 курсі університету. Суміщала навчання з репетиторством. І з тих пір майже не зупинялася. Девізом мого свідомого життя була фраза: «Вище, швидше, сильніше». Навіть у декреті я не дозволяла собі перевести подих – писала дисертаційну роботу, створила власний блог з вивчення мов і постійно рухалася вперед.

Проблемою такого підходу є те, що у тебе немає часу зупинитись і просто озирнутись навколо. Відчути себе тут і зараз. Не в минулому з усіма його проблемами та стресами. Не в майбутньому, яке може змінюватися залежно від нашого сьогоднішнього вибору. А саме тут і зараз.

І ось півроку тому у мене з’явився такий шанс – жити теперішнім. У нинішньому світі, де ти не можеш на 100% бути впевненим у завтрашньому дні, дуже важко вийти з оточуючої реальності. Тому доводиться справлятися з кожною проблемою, що постає на твоєму шляху.

Коли я була виснажена своєю роботою у приватній португальській школі, вирішила – щось потрібно змінювати. Тому поговорила з родиною, потім із керівництвом навчального закладу і поклала на стіл заяву про звільнення. Мені залишилося відпрацювати законний місяць, отримати усі виплати і йти на пошуки нової роботи. Та не все так сталося, як гадалося. Наступного дня після підписання директором моєї заяви по всій країні оголосили карантин.

Спочатку мене це не дуже налякало. Швидше порадувало. Нарешті я могла провести час із родиною, підтягнути дитину з навчання і просто ВІДПОЧИТИ. Свій місяць я відпрацювала дистанційно, без особливого стресу і отримала усі виплати. І тут почався найстресовіший період нашого закордонного життя. Карантин відміняти найближчим часом не збиралися, роботи не було, а кошти спливали з кожним днем.

Врятувала від стресу лише чітко поставлена ціль – пройти з дитиною усю програму другого класу до кінця. Онлайн-уроків у нас не було. На початку кожного тижня наша вчителька надсилала на електронну пошту список завдань, які потрібно було виконувати щоденно. Жодних пояснень чи додаткових матеріалів для полегшення розуміння матеріалу не було. Доводилося вчитися разом із дитиною: перекладати незрозумілі слова, «гуглити» невідомі поняття і «гризти граніт науки». Виконані завдання фотографувалися і відсилалися вчительці. Вона ж, зі свого боку, коментувала зроблену нами роботу кількома фразами.

Недоцільність такого підходу до освітнього процесу викликала лише негативні емоції, проте спонукала рухатися вперед. Хотілося довести, в першу чергу, собі самій, що ми зможемо впоратися з усіма труднощами і вийти із ситуації переможцями. Так і сталося. Менш ніж за півроку ми подолали усю програму за другий клас! Час було використано з користю. А фінансові проблеми згодом почали вирішуватися.

Коли карантин відмінили, я, після декількох невдалих спроб знайти нову роботу, все ж вирішила взяти паузу і присвятити час своїй родині. А що з цього вийшло, читайте далі.