Історія 15. Суворі реалії великого міста

Перебравшись у своє, третє за рахунком, житло, ми були приємно вражені районом і самою квартирою. Наш «грибковий рай», а тим більше, наші перші «строкаті апартаменти» і поруч не стояли з нашим новим світлим будинком. Тепер ми були майже «небожителями», адже квартира розташовувалась на 7-му поверсі)) Меблів тут практично не було, що нас швидше потішило, аніж засмутило, адже хотілося побільше вільного простору.

Прибравши всі докази присутності тут попереднього квартиранта і його парубоцького життя, ми розібрали речі і почали досліджувати місто. Мої батьки нарешті побачили, де я «пропадала» півроку, стажуючись в університеті Порту, і незабаром теж полюбили це надзвичайне місто. Мені довелося виступати в ролі гіда, розповідаючи і демонструючи все, чим міг здивувати цей край: старовинна архітектура, винні погреби зі смачним портвейном, екзотичні рослини, які у нас вдома росли тільки в горщиках на підвіконнях, а тут на кожному кроці, і, звичайно ж, океан. Побувавши майже в усіх популярних туристичних локаціях, зробивши безліч фотографій і вдосталь «пошопінгувавши», мої батьки поїхали, а ми втрьох залишилися один на один з великим містом.

Чоловік так само їздив у відрядження, а ми із сином залишалися самі на господарстві. Насамперед, потрібно було влаштувати дитину в нову школу. Зрадівши, що школа ця знаходилася в 50 метрах від нашого будинку, ми пішли в офіс оформлятися. Але не все так сталося, як гадалося. Виявилося, що місць у ній немає, а трансфер документів повинна проводити попередня школа в електронному режимі. Після 3-х тижнів спілкування з керівництвом старої школи по телефону, після тривалих пояснень, чого ж мені від них потрібно, нас все ж перевели в нову школу. Але яка халепа – не в ту, яку ми хотіли, а в школу, яка знаходилася у сусідньому селищі. Проте в офісі нас заспокоїли і запевнили, що добиратися туди можна буде шкільним автобусом, на який муніципалітет виділяє кошти.

Наступним завданням був пошук моєї нової роботи. На співбесіди довелося ходити разом із сином, адже 1 день в «групі продовженого дня» коштував 10 євро, розкіш, яку ми собі поки не могли дозволити. Будучи туристичним містом, Порту міг запропонувати в основному роботу з ненормованим «плаваючим» графіком і вихідними в будні дні. Так як чоловік часто не бував вдома, такий графік мене не влаштовував, а відповідну роботу ставало знайти все важче.

Практично зневірившись у своєму пошуку, я пішла на співбесіду в ресторанчик на Рібейрі (берегова туристична зона біля річки Douro). Пояснила роботодавцю свою ситуацію й отримала роботу в італійському ресторані в одному з торгових центрів. Інтерв’юером виявився співвласник мережі ресторанів по всьому місту. Графік роботи був дуже зручним: з 9.00 до 17.00. Спецодяг надавався компанією, обідати теж можна було безкоштовно. А от  добиратися туди треба було на автобусі і метро близько 1-ї години часу.

Колектив у нас був інтернаціональний: в основному, бразильці, декілька португальців і я, українка. Шеф-кухар теж був бразильцем, але із зовнішністю італійця. Це підтримувало імідж італійського ресторану і вводило в оману відвідувачів. Ціни на страви були досить високими, як і стандарти закладу. Роботу легкою, в жодному разі, не можна назвати. Скажений темп готування, прискорене вивчення нового меню, орієнтація в просторі кухні і комори – не полегшувало моєї адаптації в нових умовах. Пропрацювавши тиждень, я вже готувалася до вихідних. Однак керуючий «порадував» мене новиною, що вихідний, виявляється, дається тільки один і то, в будні дні. Мені довелося розрахуватися, так і, не «скуштувавши» повною мірою італійської кухні. Остаточно засмутившись таким невдалим досвідом і, отримавши свої «розрахункові», я опинилася там, де і була тиждень тому – на шляху до пошуку нової роботи.