Історія 14. Send Me Back to Porto або переїзд у велике місто

Я вже писала, що наша родина не любить зупинятися на досягнутому і на одному місці всидіти нам дуже важко. Тому, зрозумівши, що подальший розвиток у маленькому селищі неможливий, і бажаючи рости і розвиватися, нам захотілося рухатися далі.

У цей час чоловік уже знайшов роботу в Лісабоні. Він почав працювати промисловим альпіністом. Його також часто відряджали на різні об’єкти в інші міста Португалії. Довго без нашого тата жити ми з сином не могли, тому почали замислюватися про переїзд. Вибір стояв між першою і другою столицею Португалії (Порту і Лісабоном).

Так як Порту був мені «ближче», адже я вже жила там півроку, проходячи стажування від університету, в якому працювала, то все ж таки наполягала переїхати саме сюди. Чоловік все ж більше схилявся до Лісабону, адже основний офіс розташовувався там і можливостей розвиватися у нього було більше там. Щоб не конфліктувати при виборі місця проживання, рішення приймали, керуючись багатьма факторами: кількістю населення, складністю транспортної розв'язки, цінами, комфортом, кількістю мігрантів і туристів тощо. Зрештою, чаша терезів переважила в бік Порту (мій авторитарний характер дався взнаки), і ми почали підготовку до переїзду.

Чоловік, працюючи на той час у Порту, шукав для нас нове житло, а ми з дитиною закінчували всі справи в нашому маленькому селищі. Син успішно закінчив перший клас і тепер ходив тільки в ATL (на кшталт групи продовженого дня). Я ж відпрацьовувала останній місяць свого контракту в кафе і вирішувала проблеми з виплатами останніх зарплат. З фабрикою чоловіка довелося повоювати за гроші, адже на той час підприємство переживало не найкращі часи і віддавати все належне чоловікові не поспішали. Доводилося, ледь не кожен день, після роботи «крутити педалі» додаткові 4 км на велосипеді (що збільшувало дистанцію з 16 до 20 км в день) і тренувати знання мови, конфліктуючи з бухгалтером фабрики. Після місяця таких виснажливих енерговитратних і стресових поїздок, все зароблене моїм чоловіком було виплачено.

Настала черга моєї начальниці трошки наді мною познущатися. Дізнавшись, що працювати мені залишилося менше місяця, вона вирішила залишити свій слід в моєму житті. Тому приходила щодня, дратувалася тією чи тією дрібницею, раптово змінювала меню, вишукувала недоліки в кожній, приготованій мною страві тощо. Загалом, робила все можливе, щоб я ніколи не шкодувала про своє звільнення з цієї роботи. Наприкінці, відпрацювавши увесь термін за контрактом, я стала чекати виплат. Дізнавшись, що зарплати отримали всі мої колишні співробітники, а на моїй картці не з'являлося нових нарахувань, я почала телефонувати в головний офіс. Там мені сказали, що бухгалтер поїхав у відпустку і приїде тільки через два тижні, тоді ж і слід очікувати всіх виплат. Подумки побажавши бухгалтеру «чудової відпустки», я на деякий час залишила спроби добитися справедливості і почала готуватися до переїзду, так як чоловік уже знайшов для нас житло.

У цей час до нас приїхали мої рідні батьки. Їх туристичні плани були порушені нашими «наполеонівськими». Але діти є діти. Як тут не підтримаєш в скрутну хвилину? Батьки нам дуже допомогли з переїздом, все ж встигнувши побачити те місце, де ми прожили перший рік свого емігрантського життя. Зібравши речі, отримавши всі виплати і завантаживши всі свої пожитки в машину, ми попрощалися із селищем, що вже стало рідним, нашими друзями і поїхали підкорювати велике місто.