Історія 8. Труднощі першої роботи та чи дійсно облагороджує ручна праця

Напевно, для початку слід зазначити, що я завжди була працівником розумової праці. М’язи у своєму житті особливо ніколи не напружувала. Хіба що на дачі у батьків влітку (33 сотки все-таки!). А тут перша робота за кордоном, і пов’язана з великим фізичним навантаженням.

Робота на громадській кухні (в будинку для літніх людей) – ще та робота! Величезні каструлі, які потрібно було тягнути через усю кухню, мішки з картоплею та іншими овочами, які теж треба було носити зі складу; чистити і мити тони брудного посуду, включаючи пластикові контейнери, жир з яких майже нічим не відмиєш – це лише мала частина моїх обов’язків.

Так все б і нічого, але колектив... Я працювала з двома кухарками і їхніми двома помічницями. На півдня приходила також дівчинка-волонтер, в основному, помити посуд. Колектив жіночий, а це справжнє випробування для будь-кого.

Кухарки й одна з помічниць – жінки похилого віку, хоч по них і не скажеш – дадуть фору будь-якому підлітку. Дуже енергійні, сильні і здорові. А ще дуже «продумані» і хитрі. Друга помічниця була мого віку. Ми швидко здружилися, але поговорити було особливо нема про що, адже я практично не розмовляла португальською.

Мій мовний бар’єр був, напевно, найбільшою проблемою спочатку. Мене не сприймали всерйоз, часто приписували помилки інших. А я мовчала. Просто не вистачало слів заперечити! Це надихало мене на прискорене вивчення мови. Я стала прислухатися до розмов інших робітниць під час перерв, вчила слова і фрази в різних додатках (якщо комусь потрібно дізнатися їх назви, пишіть, відповім у коментарях). Десь через місяць вже змогла сказати своє перше "Nao fui eu" («Це була не я!»). Стало трохи легше.

Але, тим не менш, любові взаємної у нас з моїми колегами так і не вийшло. І скажи після цього, що до емігрантів відносяться як до рівних. Дурниці це. У селищах це правило не діє. І нічого, що я – колишній кандидат наук, а більшість моїх товаришів по службі не закінчило навіть середньої школи. За їхніми мірками, ти – практично ніхто. Правда, не всі так вважали, це однозначно. Були і люди, які входили в наше становище. Підтримували, давали поради. За що я їм дуже вдячна.

Згодом, від перевантаження, у мене почала боліти спина, робота була дуже монотонною. Я боролася з рутиною, яка просто мене «накривала». Для того, щоб якось це все пережити, під сіточкою для волосся я ховала бездротовий навушник (дуже дорогий, до речі). Завдяки навушникам, я прослухала всі фільми, які не мала часу подивитися, потім всі мотивуючі відео і аудіокниги, ну, і звичайно – музику. При всьому цьому мого терпіння вистачило лише на вісім місяців.

Я написала своє резюме і почала його скрізь відсилати. Через пару тижнів відгукнулися роботодавці і запропонували вакансію кухаря в кафе. Я погодилася, за законом відпрацювала в будинку для літніх людей ще один місяць, і пішла, не озираючись і не шкодуючи про свій вибір.

Круто, що в кінці заплатили все, що належить, включаючи невикористані дні відпустки, що зробило перехід на іншу роботу менш болючим!