Історія 7. У пошуках першої роботи або як порозумітися, не знаючи мови

У Португалію я їхала з практично нульовим знанням мови, зате вільно розмовляла англійською. І знаєте, що? Англійської у португальській провінції взагалі ніхто не знає. Нею практично ніхто не розмовляє – ні в школі, куди ми записали дитину, ні на співбесідах, які довелося пройти в пошуках роботи, ні, навіть, у супермаркеті. Тому вивчення португальської проходило у мене за прискореним курсом.

Мій чоловік з першого дня нашого переїзду почав працювати на фабриці. Мовного бар’єру спочатку він зовсім не відчував, тому що поряд завжди був друг (який і допоміг власне знайти цю роботу). Якщо потрібно було щось вирішити або пояснити, чоловік звертався до нього, а той уже працював в якості його особистого перекладача. При цьому, ніхто не відміняв мову жестів. Дуже допомагає, до речі! Особливо спочатку.

У мене все складалося набагато важче. Роботу мені ніхто не шукав, я сиділа вдома з дитиною. Синові виповнилося 5 років, його потрібно було записувати в дитячий садок. У цьому процесі мені допомогла подруга. Вона всюди ходила зі мною і домовлялася з виховательками і керівництвом школи (дитсадки в Португалії в основному при початковій школі). До речі, дуже круто, коли у вас вже є знайомі в Португалії, які на перших порах можуть допомогти з перекладом, домовитися з людьми або просто «зорієнтувати на місцевості». Нарешті, коли ми покінчили з формальностями і здали мінімальний набір документів (про це в наступних главах), мій син став ходити в дитсадок, а у мене з’явився час знайти роботу.

Роботу шукала, в основному, в найближчому місті, але, на жаль, безуспішно. Щоб влаштуватися хоча б куди-небудь, потрібна резиденція (дозвіл на легальне перебування). А для її отримання потрібен контракт від роботодавця. Ось такий кругообіг документів у природі.

Тому першу роботу особливо вибирати не доводиться. Буде мінімальна зарплата, буде багато-багато труднощів з документацією – проте це стане початком процесу легалізації!

Вважаю, що мені з моєю першою роботою навіть пощастило. Мене взяли помічником кухара в будинок для людей похилого віку. Багато знайомих теж там працювали, вони ж і порекомендували подати туди резюме. Через тиждень мені подзвонили, призначили співбесіду. Завчивши пару фраз португальською, озброївшись посмішкою і позитивним настроєм, я пішла на співбесіду й успішно її пройшла. Мені відразу запропонували роботу. Я зраділа, що не доведеться доглядати за лежачими постояльцями – досвід моїх знайомих показав, що робота ця фізично дуже складна. Радіти довелося недовго, адже робота на кухні - теж, як згодом виявилося, не мед. Особливо, коли ти емігрант зі слабким знанням мови.

У перший же день мені дали форму, шафку, і повідомили, що обіди для персоналу безкоштовні. Так само мені дуже швидко допомогли з оформленням всієї необхідної документації для отримання першої резиденції. Керівництво закладу всіляко підтримувало мої починання і старання. Проблем із вихідними днями і лікарняним не було. А ось на самій кухні для мене почався мінісеріал «Рабиня Ізаура» ...