Історія 4. Як живеться в Португалії на стипендію Євросоюзу

Коли я ще жила в Україні і працювала в університеті, вирішила подати заявку на отримання гранту для стажування за кордоном (Португалія). Мене завжди охоплювало нестримне бажання побачити світ, а тут така нагода: і отримати нові знання, і побувати в іншій країні! Тим більше, що стажування за кордоном було необхідною умовою для отримання наукового звання доцента, до якого я поступово і наполегливо готувалася.

Для того, щоб мою заявку розглянули, мусила пройти безліч бюрократичних процедур, а найголовніше – скласти міжнародний іспит IELTS (оцінювання знань з англійської мови). Іспит передбачав: аудіювання (слухання), читання, письмо та комунікацію. Прохідний бал – 9 (потрібно було набрати хоча б 6 із 9 балів).

Так як я працювала на кафедрі іноземних мов і викладала англійську, то думала, що зі здачею іспиту особливих проблем не виникне. Не так сталося як гадалося. Довелося докласти неабияких зусиль, щоб підготуватися й успішно його скласти:  потренуватися у спілкуванні, вивчити спеціальну лексику, поуправлятися в аудіюванні та концентрації уваги. Після двох місяців ретельної підготовки, тригодинного письмового іспиту, а також півгодинного інтерв’ю з екзаменатором (носієм мови), я все ж отримала свій довгоочікуваний сертифікат.

Заповнивши масу анкет, написавши мотиваційний лист та відправивши своє пристрасне бажання у Всесвіт, я стала чекати. Час спливав. Нічого особливо в житті не відбувалося: дім-робота, робота-дім… Все як завжди. І коли думка про Португалію і можливість там повчитися вже потихеньку почала мене полишати, подзвонила моя начальниця і сказала, що я отримала довгоочікуваний грант і можу збирати речі. Ну а на додачу, ще одна радісна звістка – їду я не одна, а зі своєю колегою по кафедрі.

Отримавши листа від організаторів, ми, відповідно до інструкцій, замовили квитки на літак та кімнати в готелі, оформили закордонне стажування на роботі, отримали візу (не без нервів), зібрали купу речей (які надалі і не знадобилися) і вирушили в далеку сонячну Португалію.

Прибувши в пункт призначення, я оселилася в готелі (моя колега приїхала лише через тиждень) і на наступний ранок, не маючи робочого інтернету на телефоні, не знаючи мови і не орієнтуючись на місцевості, пішла оформляти пакет необхідних документів (податковий номер, рахунок у банку і відмітка в еміграційній службі SEF). Здивувала і потішила, водночас, наявність "номерків" у всіх установах, що унеможливлює будь-кому вирішувати свої питання без черги. З іншого боку, чекати всюди доводилося дуже довго – від 2 до 5 годин, в залежності від установи.

Наступною подією для нас були загальні збори всіх, хто виграв гранти на навчання та стажування, а потім зустріч з нашим безпосереднім керівником уже на факультеті. Коли план роботи було затверджено і всі документи оформлено, ось тоді й почалося справжнє казкове життя, про яке, в свої 29 років, я і мріяти не могла.

Справа в тому, що розмір стипендії (на той момент 1800 євро) дозволяв не лише жити в гарному готелі з вікнами на річку і смачним сніданком, а й обідати в затишних кафе, купувати гарний одяг і взуття й, найголовніше, подорожувати! Пізніше я дізналася, що отримувала еквівалент трьох мінімальних португальських зарплат і відчувала себе дуже і дуже комфортно (адже вдома на той момент заробляла близько 200 євро).

Час, запланований на наукову роботу і лекції в університеті, було заздалегідь домовлено з організаторами, тому без проблем ми з моєю подругою, могли планувати свої подорожі містами Португалії. Кожна поїздка була незабутньою, захоплюючою історією. Я відразу ж закохалася у ці вузенькі вулички, чисті тротуари, квітучі тропічні рослини біля кожного будинку, океанський бриз і незрівнянний запах риби на грилі на набережній.

Завдяки спільноті іноземних студентів, які проходили стажування разом з нами, екскурсії до деяких міст обходилися нам недорого. Пізніше, ближче познайомившись з португальськими туроператорами, ми мали можливість відвідувати мальовничі куточки Португалії за доступною ціною. А коли вже остаточно адаптувалися і освоїлися, то почали організовувати собі екскурсії самостійно. Ми побували на Азорських островах і в Іспанії. Найяскравіші враження досі гріють мені душу і серце!

Позитивним для нас було те, що 70% населення розуміло англійську мову, тому великих труднощів у спілкуванні ми не відчували. За півроку, що я провела в Португалії, на свій сором, не вивчила португальською майже нічого, крім «Bom dia!» і «Obrigada». Якби я тоді знала, що через рік повернуся сюди жити, то, безумовно б, штудіювала підручники і записалася на всілякі курси.

Правда, курси для нас на факультеті все ж організували. Ними опікувалася португальська студентка-волонтер, яка, на жаль, не могла нам дохідливо і зрозуміло пояснити ні граматичних конструкцій, ні правил вимови. Загалом, досвід вивчення португальської був таким собі. Однак, були й позитивні моменти: завдяки цим курсам ми навчилися співати пісні відомої португальської співачки Marizа, а ще сходили на дегустацію портвейну у винних погребах. Так що спогади про такий досвід вивчення мови залишилися найвеселіші.

Позитивним моментом було і те, що маючи таку (!) стипендію, до свят я могла відправляти додому рідним посилки і навіть грошові перекази. Перший раз у житті я відчула себе справжньою годувальницею)) А ще, дуже приємно було усвідомлювати, що розумом можна реально заробляти!

Після чарівної і незабутньої казки, що тривала півроку, повертатися в реальність було дуже і дуже важко.

Результат після повернення такий: затяжна постпортугальска депресія, переоцінка цінностей, жага нових пригод і подорожей. Все це, стало тими чинниками, які змусили мене залишити свою кар’єру (звання доцента отримано), умовити родину, кинути все, що вже мали, зірватися з місця і повернутися сюди, у незвідану далеку країну!