Глава 12

Янаре... Господи, як же вона сумувала за ним! Якщо раніше Ксюша відмовлялася, намагалася здаватися сильною та незалежною, прагнула не піддаватися емоціям, щоб зберегти ясність розуму, то зараз відкинула сумніви та вирішила бути чесною із самою собою. Так, вона шалено скучила за його дивовижними драконячими очима з вертикальними зіницями, полум'ям, яке в них народжувалося і могло або зігріти, або спопелити. Вона мліла від його лагідних поглядів, які раптом могли ставати пронизливо пристрасними, і тоді їй робилося жарко і в голову лізле всяке-різне... Ксю насолоджувалась його обіймами та ніжними дотиками, жадала тепла його на подив делікатних як для такого сильного чоловіка (та що там чоловіка, справжнього дракона!) рук.

Воістину, по-справжньому щось можна оцінити лише тоді, коли втратиш. Знала б вона раніше, як відчайдушно їй не вистачатиме присутності у своєму житті величезної крилатої ящірки із сяючими помаранчевими очима, насолоджувалася б кожною хвилинкою, проведеною разом, і не прагнула б вирватися до ілюзорної свободи. Ну ось, вирвалася, вільна. Та тільки навколо завжди повно бажаючих знову позбавити тебе цієї самої свободи і з куди менш приємними наслідками. А от поряд із Янаром Ксюша, чого вже гріха таїти, почувала себе по-справжньому захищеною. Та тільки де він тепер? І де вона сама?

Чорт забирай, що ж відбувається? Начебто, повернулася у свій світ, де все мало стати на свої місця (звичайне існування без грама магії), так ні, навколо продовжує коїтися якась містична нісенітниця! От якби...

Рух у районі дверей вирвав із болісної напівдрімоти. Чи Ксюша настільки сильно відключилася, що не почула клацання дверної ручки, чи його і зовсім не було, а двері просто не відчинялися (хоча як таке можливо?), але на порозі вимальовувалась чиясь фігура. Мутними зі сну очима дівчина намагалася розгледіти, хто ж завітав у її скромну чи то обитель, чи то одиночну камеру.

– М-мамо? – Ксенії насилу вдалося сфокусуватися і впізнати таку бажану гостю. – М-матусю!

Полегшення, що накотило, розлилося по тілу слабкістю. Господи, мама тут, поряд, так що все погане позаду. Значить, немає жодних змов і таємних змістів, а всі дива просто надуманий збіг, тільки й усього. І вколов їй лікар лише заспокійливе, а не якусь гидоту, правда ж?

– Ма-ам? – Ксю запитально глянула на матір, сподіваючись, що та підійде і як мінімум огляне постраждалу голову дочки або зробить ще щось, властиве матерям, хоч і слабко у це вірила.

Мати, яку звали майже так само, Оксаною, завжди здавалася Ксюші малоемоційною, майже байдужою, наче робот, якому дана певна програма і відступити від якого неможливо. Автоматичний поцілунок у лоб, сніданок на столі, книги до нового навчального року і відповідний за розміром одяг... Жодних задушевних розмов, ніякої ніжності та ласки. Вони навіть зовні були не схожі, хоча обидві темноокі шатенки. У такій ситуації навіть запитати про потенційного батька здавалося блюзнірством. І так зрозуміло, що Ксю небажана дитина, інакше з чого б її тато пішов від мами, залишивши доньку наполовину сиротою? Хоча, може, справа була й у самій схожій на олюдненого андроїда мамі, хто знає.

Як би там не було, дівчина справедливо не очікувала від відвідувачки обіймів, схвильованих розпитувань про самопочуття або обережних дотиків тремтячих від емоцій рук. І мала рацію: мама мовчки підійшла і з майже безпристрасним виразом обличчя оглянула пацієнтку, після чого потяглася рукою до її обличчя.

– Лежи смирно і не заважай, – скомандувала майже холодно, прикладаючи до лоба дівчини долоню, що, здавалося, потроху нагрівалася і від якої йшли дивні поколювання. Дивні... та знайомі! Дуже схожі на ті, що випромінювали руки Янара, коли той застосовував до аіри цілющу магію. Та невже, бути того не може!

– Яка зворушлива картина! Пустушка уявила себе дбайливою нянькою? – знущальний голос, що пролунав від дверей, змусив Ксюшу майже підскочити на ліжку.

У той же час матуся різко обернулася в бік прибульця, скинула в його напрямку відібрану від чола Ксенії руку і здригнулася всім тілом, коли в неї раптом потрапила хмаринка темряви, що з'явилася невідомо звідки, після чого стала танути на очах.

– Мамо!!!

Крик завмер у дівчини в горлі. На тому місці, де щойно стояла мама, лежала невеличка (розміром із сірникову коробку) лялечка, що до болю нагадувала жінку, з якою Ксюша прожила пліч-о-пліч стільки років. Це що? Це як узагалі?

– Мама? – глузливо перепитав чоловік, що увійшов. – Невже ти досі не зрозуміла, що відбувається, і справді всі минулі роки вважала цю ляльку матір'ю?

Ксю не відповіла, лише розгублено дивилася то на ляльку, то на того темноволосого лікаря, що робив їй укол. Лікаря, який, як виявилося, справді здатний на куди більші речі, ніж звичайна людина.

– Ні, моя люба, ні, вона лише бездушна маріонетка, покликана тимчасово тебою опікуватися, – продовжив чоловік, так і не дочекавшись від пацієнтки відповіді. – Але зараз потреба в ній відпала, тому що тепер ти будеш під моєю опікою...

Все ще не в силах говорити, Ксенія лише похитала головою, жахнувшись від такої перспективи, і зі зростаючим острахом дивилася на брюнета, що наближався. Його привабливе обличчя могло б навіть здатися їй приємним, якби не моторошний погляд, який ясно говорив про потойбічну силу.

– Н-не п-підходьте... – пролепетала Ксю, позадкувала на ліжку і, впершись спиною в стіну, відчула себе в пастці. У паніці глянувши в бік затягнутого туманом вікна, вона зрозуміла, що все одно не зможе до нього дістатися: одержимий злою силою лікар не дасть їй і шансу вислизнути з його рук.