Глава 7

– Дівчино, з вами все гаразд? – смикав Ксюшу хтось. – Дівчино-о-о! Ох ти ж Господи... – розхвилювалася жінка, що схилилася до Ксенії.

– М-м-м ... – пробурмотіла Ксю, намагаючись поворухнутися і зрозуміти, що відбувається. Вона розліпила налиті вагою повіки і побачила стурбоване обличчя шатенки середніх років, загорнутої в чорну шубку, яка розгублено озиралася на всі боки, мабуть, у пошуках допомоги.

– Ви як? – побачивши, що Ксюша відкрила очі, поспішила запитати рятівниця. – Може, швидку викликати?

Ксенія скривилася. Чорт, як болить голова! Потилицю просто ломить. Напевно, струс. Добре хоч на ній шапка, інакше все виявилося б куди гірше: можна було і черепушку розбити. А ще холодно, шалено холодно лежати на промерзлій дорозі. Ксю-то гадала, що прокинеться в лікарняній палаті (якщо їй, звичайно, коли-небудь пощастить повернутися в рідний світ), більше місяця пролежавши в комі, поки її душа гуляла Зерісом, але ні... Виходить, вона як впала, так і лежить на доріжці в парку біля будинку, а часу після падіння пройшло всього нічого, так, кілька миттєвостей?! І якщо все саме так ...

– Так що, дівчинонько? Швидка потрібна? – жінка дістала телефон і запитально глянула на Ксюшу.

Ксю слабо кивнула: з головою не жартують. Нехай лікарі самі дивляться, що там із нею сталося, і вживають заходів. Не дарма кажуть, що постраждалих не можна рухати до приїзду доктора, щоб не нашкодити. Але скоріше б уже приїхав хоч хто-небудь, а то ось так, лежачи на землі, і замерзнути недовго.

Поки чекали швидку, до них підійшла парочка, що прогулювалася неподалік, потім бабуся з собачкою. Старенька поахала, поохала та й пішла собі геть, а парочка деякий час стояла, перешіптуючись, але потім теж ретирувалася. А Ксю прикрила повіки, тому що перед очима все стало крутитися, і думала про події останніх кількох тижнів. Тижнів, які виявилися куди більш насиченими, ніж всє її попереднє життя.

Лірана, Трайдер, Джерсіс, Каяр, Янар... Що з ними сталося? Де вони тепер? І, що найголовніше, а чи існують взагалі, як і сам Зеріс? Може, те, що відбулося, їй просто привиділося? І не було в її житті ніяких драконів, магії, відборів, істинних пар і магів смерті? Невже все це було лише дуже реалістичним напівсном-напівнепритомністю?!

Янар вийшов із порталу і миттю прикрився щитом. Воїни, що простували за ним та по двоє з'являлися з воронки порталу, взяли приклад із володаря і поспішили захиститися від можливих атак. Вони опинилися на пласкому даху обложеного замку, навколо щосили кипів бій. Частина драконів літала і стріляла у супротивника з повітря, інші воїни, які перебували в людській формі, сховавшись за фортечними стінами, поливали ворога магією, користуючись перевагою кам'яних укриттів. Була тут і неабияка частка людських магів, що успішно орудували заклинаннями.

Знову війна, знову біль, кров і сльози... Ян так втомився від усього цього, і ось знову... Не дивно, що Роджерс (як і ще кілька гінців, що були надіслані на територію Торійської імперії) провалив місію. Якби не поранення Янара, торійці б поостереглися переходити у відкритий наступ, у Кінарії було б більше часу, щоб зібрати сили... Але клятий Джерсіс зробив свій крок саме зараз, ідеально спланувавши місце і час.

– Володарю, – зчепивши руки в замок і вклонившись, привітав Яна дещо змилений Наяр Лайтрейн, який командував обороною замку.

– Доповідайте обстановку, генерале, – Ян похмурим поглядом оглянув поле бою і зробив жест Дрейнару і Віртару, щоб готувалися до атаки.

Сіери Картрейн і Вайрейн помітно надихнулися (мабуть, їм дійсно не терпілося вступити в бій і помститися за минуле) і зайнялися побудовою своїх загонів, віддаючи розпорядження, кому з воїнів звернутися в драконячу форму, а кому залишатися поки що в людській і разити супротивника через фортечні стін.

– Розвідка доповіла, що до торійців поспішає підкріплення, – повідомив Лайтрейн і тильною стороною руки відкинув з чола вологе темне пасмо. – Зараз на нас напав їх передовий загін, який всього лише трохи випередив основні сили.

– Іншими словами, все найцікавіше почнеться саме тепер, – Дартрейн стиснув кулак, в якому заіскрилася сила. – Що ж, тим краще. Час їм показати, що правитель Кінарський готовий власноруч викинути зі своєї території будь-кого, хто необережно на неї поткнеться!

– Володарю, будьте обережні, – застеріг його Наяр. – Ваші рани... Ніхто з нас не хоче, щоб Кінарія знову залишилася без правителя. Тільки накажіть – і я сам...

– Ні, ти повинен залишатися тут і керувати обороною, – вогненний поклав руку на його плече і злегка стиснув. – А торійські виродки повинні побачити, що Янар Кінарський живий-здоровий і перебуває в прекрасній бойовій формі. Я не тішу себе надією, що вони так легко відступлять, якщо вже ризикнули до нас сунутися, але якщо ми зітремо вщент їх передові загони, інші напевно остережуться лізти далі і призупинять атаку. А це дасть нам час придушити заворушення, учинені бунтуючими магами, і перекинути на прикордонні землі свіжі сили.

– Я зрозумів, володарю! – вклонився генерал. – Тоді бережіть себе. І пам'ятайте: ви наше полум'я, і кожен із нас готовий вирушити за вами навіть за кордон світів.

Дивлячись, як Лайтрейн вміло віддає накази, Ян ненароком подумав, що буде кому продовжити його справу, якщо раптом... Ні , не повинно бути ніякого «раптом»! Йому ще Ксенію шукати і карати Джерсіса. Так, навіть у найпаршивішій ситуації потрібно думати про перемогу, а не про поразку, нехай шанси на неї і мізерно малі.