Розділ 13. Смарагдовий виклик

Підготовка до балу зайняла значно більше часу, ніж планувалося. Але Міра була у своїй стихії: вона літала навколо Вілени, наче чарівний вихр, виправляючи кожну дрібницю.

— Стояти! — скомандувала вона, різко відступаючи на крок назад. — Я ще не закінчила. — Я вже починаю шкодувати, що погодилася на цей маскарад, — спокійно зауважила Вілена, дивлячись на себе у високе дзеркало. — Запізно, — Міра переможно усміхнулася. — Ти вже частина великої гри, Вілено. А в цій грі зовнішній вигляд — це перший удар.

Вона поправила останню складку важкого шовку і раптом завмерла. — О... — Що «о»? — Вілена підняла брову, обертаючись. — Це навіть краще, ніж я очікувала. Набагато краще.

Смарагдова сукня ідеально підкреслювала глибину її очей, роблячи їх майже надприродними. Темне, як смола, волосся спадало м’якими хвилями на плечі, контрастуючи з білизною шкіри. Жодної зайвої прикраси, жодної показної розкоші — лише чиста, дика грація. Вілена виглядала так, ніби весь цей блискучий світ був значно нижчим за неї.

— Ти зараз навіть мене лякаєш, — тихо зізналася Міра. — Добре, — так само спокійно відповіла відьма.

У великій залі вже панував святковий хаос. Світло від сотень свічок відбивалося в кришталевих люстрах, розсипаючись тисячами іскор. Музика лилася м’яко, змішуючись із гулом голосів та шелестом шовку.

Лорд Ерік чекав біля входу. Світло-русяве волосся, ідеально скроєний камзол, холодні сірі очі — він був звично бездоганним, втіленням аристократичного спокою. Але коли він підняв погляд і побачив її... він на мить забув, як дихати.

Вілена зупинилася поруч, її присутність відчувалася як прохолодний вітер у спекотний день. — Щось не так? — запитала вона, помітивши його заціпеніння. Він ледь видихнув, намагаючись повернути собі контроль. — Ні. Все... занадто добре. — Це проблема? — Для когось у цій залі — безперечно, — тихо відповів він і подав їй руку.

Коли вони увійшли, розмови почали стихати. Спочатку повільно, хвилею, а потім залягла майже повна тиша. Погляди гостей ковзали за ними, оцінюючи, зважуючи, шукаючи слабке місце — і не знаходячи його.

— Ого, — прошепотіла Міра, спостерігаючи за ефектом здалеку. — Я офіційно пишаюся своєю роботою. Поруч стояв Майкл, і в його погляді з’явилося хиже задоволення мисливця. — Час, — сказав він.

Він зробив крок вперед, і його голос легко перекрив звуки оркестру. — Сьогоднішній бал, — почав Майкл, — ми присвячуємо тій, кому я особисто завдячую життям мого найкращого друга.

Увага натовпу стала абсолютною. — Леді Вілена. Він зробив легкий жест у її бік, офіційно представляючи її двору. — Її знання, сміливість і рішучість врятували те, що для мене безцінне.

Зал вибухнув шепотом. Це було не просто представлення — це був королівський захист. Вілена стояла непохитно, наче на неї щодня дивилися сотні людей.

І лише одна людина дивилася на неї з ненавистю, яку неможливо було приховати. Графиня Елена Ларенс стиснула пальці на віялі так сильно, що почувся тріск дерева. Її очі потемніли від люті.

— Неможливо… — процідила вона крізь зуби. Вона дивилася на них: на Еріка, який не відводив очей від своєї супутниці, і на цю «лісову приблуду», яка зараз затьмарювала її власну велич. Але найгіршим було визнання Майкла. — Хто вона така? — долинало з натовпу. — Кажуть, відьма... — Тоді зрозуміло, чому він так дивиться на неї.

Елена повільно видихнула і розтягнула губи в холодній, небезпечній посмішці. — Добре, — тихо сказала вона. — Гра нарешті почалася по-справжньому.

А в центрі зали Ерік нахилився трохи ближче до Вілени, вдихаючи аромат її волосся. — Якщо ти зараз скажеш, що тобі це не подобається... — Я скажу, що тут занадто голосно, — відповіла вона, не повертаючи голови. Пауза. — Але це було ефективно. Він ледь усміхнувся, відчуваючи, як його власне серце б'ється швидше. — Я дуже радий, що ти прийшла. Вона на мить затримала погляд на ньому, і в її очах промайнуло щось тепле. — Я теж.

І в цей момент жоден із них ще не знав, наскільки кривавою та небезпечною стане ця ніч.