Розділ 12

Було ніяково сидіти за одним столом з Домініком після того, як він поцілував мене. Але його, схоже, це абсолютно не бентежило. Половину вечері я просиділа з опущеною головою вниз, ховаючи свій погляд. У грудях шкребло від хвилювання в передчутті ночі, яку нам доведеться провести в одному ліжку. Я навіть не здогадувалася, чого саме мені очікувати.

— Щось не так? — голос Домініка відірвав мене від думок.

Я подумала, що це не було адресовано мені, адже за столом також сиділи ще Настя та Адріан. Але коли підняла погляд уверх, то помітила, що блакитні очі дивилися просто на мене.

— Ти нічого не їси, — зауважив чоловік.

— Не голодна, — тихо відповіла я та спробувала усміхнутися йому.

— Як щодо тебе, Настю? — поцікавився Домінік у моєї сестри, що колупалася у своїй тарілці.

Вона була ще більше розгублена, аніж я. Дівчинка опустила плечі вниз, а її щоки покрилися соромʼязливим румʼянцем.

— У мене нема апетиту, — відповіла вона майже пошепки.

— Не обовʼязково обманювати, — сказав Домінік після декількох хвилин тиші. — Якщо вам не подобаються страви, то ми можемо замовляти те, що вам до вподоби. Вибачте, але я не дуже добре знаю ваших вподобань у їжі.

— Усе гаразд! — швидко мовила я, глибоко вдихнувши. — Це справді дуже смачно. Просто… Ми звикли до чогось простішого і…

— Може, готуватимеш сама? — уперше за весь вечір заговорив хлопець, що сидів біля Насті.

— Адріане! — крізь стиснуті зуби пригрозив Домінік.

— Що? — Адріан знизав плечима. — Якщо їм щось не подобається, то вони самі знають, де знаходить кухня… Або вихід.

Хлопець вороже глянув на мене з-під чола. Я не очікувала на прихильність від брата Домініка, але така неприязнь трохи засмутила мене. І Настю, схоже, теж, адже вона непомітно відсунулася від Адріана вбік.

— Це чудова ідея, — зрештою сказала я, широко усміхнувшись. — Мені подобається готувати, тому я не проти займатися цим.

Сестра скептично глянула на мене, піднявши одну брову. Гаразд, упустимо той факт, що мені не зовсім добре вдається приготування страв. Але зараз можна знайти безліч рецептів в інтернеті, тож я націлилася навчитися добре готувати.

— Якщо це справді те, чого ти хочеш, — Домінік уважно глянув на мене. — Мені не потрібна кухарка чи прибиральниця, Діно. Ти тут не для того.

Мені так і кортіло спитати, для чого тоді я тут, але я стримала себе. Натомість подарувала Домініку теплу усмішку, бо мені насправді сподобалися його слова.

Ми деякий час дивилися одне на одного, доки один зі стільців не посунувся. Краєм ока я помітила, як Адріан мовчки підвівся з-за столу.

— Ти куди? — спитав у нього Домінік, і його тон був суворим.

— Не твоє діло, — буркнув його брат. — Скоро повернуся.

Хлопець розвернувся та поспішив геть з вітальні.

— Завтра мають прийти з соціальної служби, — голосно сказав йому в спину мій наречений. — Постарайся повернутися додому раніше і не висовуватися зі своєї кімнати. Ще бракувало, щоб вони побачили, в якому стані ти приходиш!

— Зрозумів! — на виході крикнув Адріан.

Він доволі голосно зачинив за собою двері, а через декілька хвилин у дворі почувся звук двигуна та голосний скрип шин. Домінік втомлено зітхнув та знервовано постукав пальцями по столу.

— Він трохи проблемний, — раптом заговорила Настя.

Я різко подивилася на неї, а вона всього лише знизила плечима та прошепотіла одними губами «вирвалося».

— Не трохи, — буркнув Домінік. — Йому вже двадцять, а поводиться як малий ображений пацан. Я втомився постійно підчищати за ним. Але краще не будемо про це. Мені треба попрацювати, тож я буду у своєму кабінеті.

Я кивнула головою, спостерігаючи поглядом за тим, як чоловік підвівся та вийшов з вітальні. Згодом у кінці коридору грюкнули двері. І лише в цей момент Настя почала змітати все, що залишилося на столі…

Мої руки ще ніколи не були такими липкими від зволожувального крему, але через нерви я просто не могла зупинитися та раз за разом змащувала долоні. Уже було доволі пізно. Я встигла прийняти вечірній душ, побажати спокійної ночі сестрі, перевдягнутися у чорну нічну сорочку та підготуватися до сну. Але нерви були на межі, адже я знала, що от-от до кімнати увійде Домінік. Мій погляд зупинився на тому місці біля вікна, де він нещодавно поцілував мене. Румʼянець залив щоки, коли в голові сплив спогад нашого поцілунку. Домінік назвав це «репетицією», але щось мені підказувало, що все далеко не так.

На підтвердження моїх думок двері до спальні легко відчинилися. Я не озирнулася, продовжуючи сидіти на краю ліжка, але спиною відчувала, що це був мій наречений. Мої щоки запалали ще сильніше. Благо, у цій кімнаті єдиним джерелом освітлення були невеличкі лампочки з обох боків від ліжка.

— Ти не спиш, — голос Домініка порушив тишу.

Я краєм ока помітила, що він підійшов до шафи та почав щось шукати в ній.

— Ще ні, — тихо відповіла.

— Я не запитував, — зауважив він. — Але вже пізно. Краще лягай, Діно.

— Добре, — погодилася я.

— Це був не наказ.

Я насупилася від його слів та перестала знервовано втирати крем у свої долоні.

— Чому ти це сказав? — підозріло спитала.

— Бо ти так легко погоджуєшся з усім, що інколи я не розумію, чого ти хочеш насправді, — відповів Домінік та озирнувся на мене. — Тобі не обовʼязково робити це.

Я почувалася ще більше збентеженою. Хіба я не повинна слухати його, підкорятися? Він купив мене, тож фактично я належала йому повністю.

— Що саме? — уточнила я.

Домінік закрив за собою шафу та підійшов до дверей. Я помітила в його руках якісь речі. Він зупинився, стискаючи ручку дверей.

— Ти не повинна підкорятися мені, Діно. Те, що я купив тебе, — не означає, що у тебе нема власної думки. Чесно кажучи, ти подобалася мені більше, коли була гостріша.

— Не думаю, що повинна подобатися тобі взагалі, — трохи роздратовано буркнула я.

Помітила, що його губи злегка здригнулися в напівусмішці.

— Це вже краще, — прошепотів він, відчинивши двері. — Я в душ!

Я видихнула, залишаючись у цій кімнаті наодинці. Зважаючи на всю цю ситуацію, я не могла дозволити собі бути грубою з Домініком. У мене не було причин ненавидіти його, бажати йому зла. Він допоміг мені, і кожен його вчинок, яким би аморальним він не здавався, повільно притягував мене до нього ближче. Цей чоловік не ображав мене, не принижував. Навпаки, він — привертав до себе, гіпнозував. Це було схоже на магію, що безповоротно осіла в моєму серці. І це не могло не лякати…

Я лежала на боці на самому краєчку ліжка, боячись поворухнутися, щоб раптом не зачепити Домініка. Я ще не спала, коли він повернувся, тому відчула, як чоловік ліг поруч. Він не торкався до мене взагалі, але моє хвилювання чомусь лише збільшувалося. І серце так сильно билося об грудну клітку, що це майже завдавало болю.

— Не можеш заснути? — голос Домініка порушив нестерпну тишу.

— Ні, — відповіла я та перевернулася на спину. — А ти чому не спиш?

Мій погляд зупинився на стелі, і я зчепила пальці на своєму животі, знервовано перебираючи ними.

— Не звик спати з кимось, — сказав він тихо. — І, відверто кажучи, мені заважає твоє схвильоване важке дихання.

— Пробач, — винувато прошепотіла я, стиснувши губи. — Я не звикла спати з чоловіками в одному ліжку, тому трохи нервую.

— Між нами достатньо вільного місця та простору, — зауважив Домінік. — І я не збираюся торкатися тебе. Поки…

Я сильніше стиснула свої пальці. Поки? Отже, він планує та хоче цього.

— Просто ти сьогодні поцілував мене, і я подумала, що вночі ти… Ну, цей… Забажаєш більшого.

— А ти не хочеш ? — раптом спитав він.

Це запитання застукало мене зненацька, бо я не задумувалася про це. Увесь вечір гризла себе думками, що саме Домінік хоче мене, але я не відчувала опору. На підтвердження моїх думок унизу живота зʼявилося приємне тепло, що розплилося усім тілом, вкриваючи мої щоки румʼянцем. Як добре, що в кімнаті достатньо темно, і Домінік не може цього помітити.

— Я також хвилююся через соціальні служби, — сказала я, переводячи тему. — А якщо вони зрозуміють? Якщо помітять, що наш з тобою шлюб несправжній? У нас будуть проблеми.

— Повір, Діно, соціальні служби — це останнє, про що тобі треба хвилюватися.

Його слова змусили мене насупитися. Я повернула голову до Домініка якраз у той момент, коли він перевернувся на бік спиною до мене. На язику крутилося запитання, і тільки я розтулила рота, як…

— Добраніч, — сказав він, змушуючи мене завмерти з відкритим ротом.

Гаразд… Залишимо це на потім.

— Добраніч, — прошепотіла я йому в спину, а тоді теж повернулася в інший бік.

Хвилювання та нерви подарували мені безсонну ніч. Спала я від сили дві години, тож на ранок почувалася втомленою та не зовсім активною. Ще й та зустріч з соціальними службами вселяла у мені страх.

Брат Домініка дотримав свого слова та слухняно не виходив зі своєї кімнати. Ми удвох з Настею сиділи у вітальні, а Домінік вийшов на вулицю, щоб зустріти наших «гостей».

— Не хвилюйся, — сказала я до сестри та заспокійливо стиснула її руку своєю долонею. — Все буде добре.

Коли до вітальні увійшли дві жінки середніх років, я підвелася, щоб зустріти їх. Наліпила на обличчя свою найкращу широку усмішку та привітала їх. Помітила, як вони відкрито оглянули будинок своїми пильними поглядами. Ми коротко познайомилися, і я запропонувала їм сісти на диван. Сама ж опустилася на крісло, а Домінік стояв поруч зі мною. Це, безперечно, заспокоювало мене. Спочатку це були звичайні запитання та розмови про нашу сімʼю, нас, моє майбутнє весілля.

— А де ви працюєте, Діно? — спитала одна з жінок, глянувши на мене з-під своїх квадратних окулярів.

Я розгубилася, хоча й знала, що таке запитання варто очікувати. Вона зробила ковток кави та легко всміхнулася мені.

— Наразі я не працюю, — трохи невпевнено відповіла, — але…

— Але після весілля Діна збирається відкрити свою виставкову галерею, — сказав замість мене Домінік. Він поклав свою руку на моє плече, а я здивовано подивилася на нього великими очима. — Правда, люба?

— Т-а-а-а-к…

— Ви художниця? — поцікавилася одна з жінок.

— Не зовсім. Я займаюся мистецтвознавством.

Я натягнуто усміхнулася, стиснувши руки на своїх колінах. Вирішила не уточнювати, що університет мені все ж не вдалося закінчити.

— Діна чудова в цьому, — продовжив говорити Домінік. — Постійно дивує мене своїми знаннями. Наразі ми зайняті підготовкою до весілля, але вже знайшли приміщення для галереї.

— Справді? — здивувалася одна з жінок.

Ох, чорт! Я була здивована не менше. Навіть не думала, що Домінік може так брехати. Чи це не зовсім брехня?

— У центрі міста, — почав він, витягуючи свій телефон. — Поряд є декілька музеїв та старий кінотеатр. Тут планували відкрити сувенірний магазин, але я запропонував вищу ціну, тому… Ось! — Домінік простягнув їм телефон з якимись фотографіями, а тоді легко обійняв мене за одне плече. — Майбутня галерея моєї дружини.

Вони схвально закивали головами, а я не могла й слова вимовити. Яке ще приміщення? Яка галерея? Не думала, що він узагалі памʼятав те, що я розповідала йому про себе тієї ночі. І точно не сподівалася, що він візьметься за втілення моїх мрій у реальність. Чи це все не зовсім так, як здається на перший погляд? Я абсолютно нічого не розуміла…

— Ми б хотіли ще поговорити окремо з Анастасією.

— Так, звісно, — погодилася я та підвелася з крісла. — Ми будемо в передпокої.

Я не заперечувала, коли Домінік обійняв мене за талію та повів у бік виходу. Як тільки за нами зачинилися двері, я уважно подивилася на нього.

— Ти це все вигадав?

Домінік забрав свою руку та всунув її в кишеню штанів. Він злегка схилив голову вбік і спитав:

— Що саме?

— Про галерею? А якщо вони перевірять і зрозуміють, що ти не купував ніякого приміщення? Не варто було брехати щодо цього.

— А хто сказав, що я збрехав? — Домінік підняв одну брову, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Щ-о-о-о?

Я ще більше розгубилася, а моє серце в грудях забилося швидше.

— Я купив приміщення для твоєї галереї, — твердо сказав він. — Ти два роки будеш моєю дружиною, Діно. Тобі варто чимось займатися. То чому б не робити те, що тобі подобається?

— Але ти вклав туди гроші й…

— Документально галерею оформимо на тебе, щоб у соціальних служб не виникало зайвих запитань. Про дохід з неї домовимося пізніше. Ще потрібно зробити ремонт і підготувати все до відкриття. Але це, Діно, вже твої турботи.

Я часто покліпала очима, не вірячи своїм вухам. Невже він справді зробив це? Невже він купив приміщення для МОЄЇ галереї? Моє серцебиття прискорилося, а груди наповнилися приємним теплом. Я не стримала усмішки, коли з таким захватом дивилася на Домініка.

— Дякую, — прошепотіла я якраз у той момент, коли двері до вітальні відчинилися.

Я відчула напругу, як тільки помітила жінок з соціальної служби. Могла лише сподіватися, що їхня розмова з Настею пройшла добре. Усім іншим вони, здається, залишилися задоволені.

— Що ж, — почала одна з них, — ми підготуємо та надішлемо вам документи на опіку.

Жінка легко всміхнулася мені, і я відчула таке сильне полегшення, що мені закортіло стрибати від радощів. У нас усе вийшло!

— Дякую, — сказала я до того, як вони пішли геть.

— Я проведу вас, — заговорив Домінік.

Мій погляд відшукав Настю, що стояла й так само усміхалася. Тепер не залишилося жодного ризику. Ніхто не зможе забрати у мене сестру. Вперше за довгий час я відчула щось схоже на спокій. Коли Домінік повернувся, Настя пішла до своєї кімнати.

— Я ж казав, що у нас все вийде, — сказав він, зупиняючись навпроти мене.

— Не можу повірити, — мовила я та похитала головою. — Виходить, Настя залишиться зі мною. Боже, я така рада! Така рада, що…

Емоції переповнювали мене, а на очі чомусь навернулися сльози. Мені хотілося стрибати від радощів, але натомість я піднялася навшпиньки та міцно обійняла Домініка за шию. Якби не він, то у мене нічого б не вийшло. Я не знала, чи коли-небудь зможу віддячити йому сповна, але зараз, перебуваючи в його обіймах, я відчувала безмежний спокій та затишок. Тут, безперечно, було добре…