Розділ 11

Я дотягнула останню валізу до виходу та зупинилася, щоб передихнути. Здавалося, що у нас мало речей, але ми з сестрою зібрали декілька валіз та сумок.

— Артур знає про наш переїзд? — раптом спитала Настя.

Я заперечливо похитала головою, оглядаючи невеличкий коридорчик нашої квартири. В грудях зʼявилося таке неприємне відчуття туги та суму. Я любила цю квартиру, бо вона стільки часу була для мене домом. Ніколи не думала, що мені доведеться зʼїхати звідси, але інколи доля буває непередбачуваною.

— Не можу додзвонитися до нього, — відповіла я, стиснувши губи. — А ти сама знаєш, що вдома він буває вкрай рідко.

— Що буде з ним?

Я знизила плечима, бо не могла знайти відповідь на це запитання. Я чудово розуміла, що своєю безвідповідальністю та розгульним способом життя брат повільно риє собі могилу. Але найбільша проблема була в тому, що я не знала, як йому зарадити. Та і чи є в цьому сенс? Артур чимало проблем завдав нам, а я втомилася розгрібати усе.

— Я буду сумувати за нашим домом, — сказала Настя тихо.

Я криво посміхнулася, відчуваючи, як стиснулося моє серце. Упевнена, тато не хотів, щоб ми покидали рідну домівку, але він не залишив нам іншого вибору.

— Можливо, колись ми повернемося сюди, — прошепотіла я швидше для себе.

І це було правдою. Через два роки наша з Домініком угода закінчиться. Ми попрощаємося, а я повернусь сюди. Можливо, за роки відсутності мені вдасться зробити тут кращий ремонт. Я багато чого б змінила, адже навіть ці бежеві стіни були пофарбовані ще до смерті матері.

— Ви уже все? — в проході почувся голос Домініка.

— Так, це остання валіза, — відповіла я.

Він кивнув головою та взяв валізу в руки. Насправді я трохи здивувалася, коли Домінік запропонував свою допомогу з переїздом. Але це було доволі логічно, враховуючи, що ми з ним от-от одружимося.

— Чекатиму вас в автомобілі! — кинув він наостанок.

Я відчула, як Настя раптом притулилася до мене, обіймаючи обома руками за талію. Її голова лягла мені на груди, і я легко пальцями поправила декілька пасом її коричневого волосся.

— Ти впевнена, Діно? — спитала вона, глянувши на мене своїми блакитними очима. — Впевнена, що нам там буде краще?

Я не була, адже взагалі не знала, що очікувати від проживання з таким чоловіком як Домінік. Можливо, я й довіряла йому, але точно не на сто відсотків. І ті відсутні відсотки довіри змушувати мене неабияк нервувати та сумніватися. Але Насті не варто цього знати, тому я твердо сказала, не відриваючи погляду від її очей:

— Упевнена…

Моє здивування зʼявилося ще в автомобілі, коли ми заїхали у двір будинку Домініка. А вигляд самого дому просто ошелешив мене. Я навіть не памʼятала, як вийшла з автомобіля. Була настільки вражена цією величиною та пишністю, що мало рота не відкрила. Це був великий білий будинок на два поверхи з терасою у дворі.

— Оце так! — ахнула біля мене Настя.

— Я ж говорив, що у мене багато місця, — доволі голосно сказав Домінік.

Я озирнулася на нього та помітила, що він почав витягувати наші валізи з багажника. Тут не тільки будинок був великим, але і саме подвірʼя здавалося шалених розмірів. Навколо високого паркану росли туї, а підʼїзна доріжка з бруківки з обох боків була встелена газоном.

— Ходімо в дім! — Домінік почав тягнути декілька валіз до входу.

Ми з Настею переглянулися. В її очах я помітила хвилювання та щось схоже на страх. Якби ж вона знала, що я відчуваю те саме. Розпочинається нова сторінка життя не лише для неї, але і для мене. Я глибоко вдихнула, схопила сестру за руку та впевнено потягнула її до входу.

Усередині виявилося ще гарніше, аніж зовні. Хоча й ми стояли в передпокої. Поки я розгублено розглядала першу кімнату, Домінік уже встиг занести всі наші речі.

З другого поверху почулися кроки, і я запитально глянула на свого нареченого.

— Мій брат, — пояснив він мені. — Я попросив його залишитися сьогодні вдома, щоб нарешті познайомити вас.

Я кивнула головою та спробувала усміхнутися. Насправді я очікувала побачити когось схожого на Домініка, але явно не очікувала, що його брат зовні виявиться повною його протилежністю: коротке чорне волосся, темні очі, легковажна хлопчача хода і гострота у погляді. Я швидко оглянула його з ніг до голови. На Домініку я звикла бачити дорогі костюми та білосніжні сорочки. Але його брат, схоже, вдягався відповідно до свого віку, бо я знала точно, що Домінік ніколи б в житті не вдягнув потерті сірі джинси та чорну футболку з незрозумілими написами.

Хлопець зупинився навпроти нас та випрямився, щоб здаватися ще вищим. Хоча він і без цього був доволі високим. Погляд темних очей спочатку детально вивчав мене, а потім перемкнувся на Настю. Я помітила, як його очі звузилися, губи стиснулися. Він явно був незадоволений усією цією ситуацією.

— Це Діна, — Домінік обійняв мене однією рукою за талію. — Моя наречена. Я розповідав тобі про неї. А це мій брат — Адріан.

— Привіт, — з усмішкою привіталася я та простягнула йому свою руку. — Мені приємно нарешті познайомитися з тобою. Домінік багато згадував про тебе.

Хлопець скосився на свого брата, але все ж неохоче потис мою руку. Домінік відпустив мене, а тоді обійшов, щоб зупинитися позаду Насті. Його руки легко лягли їй на плечі, і я помітила, як вона знітилася.

— Це молодша сестра Діни, — пояснив Домінік. — Настя. Привітайся з нею, Адріане.

Це було схоже на наказ. З напруженого виразу обличчя хлопця стало зрозуміло, що він явно незацікавлений у знайомстві з нами. Але Домінік, мабуть, не залишив йому вибору.

— Приємно познайомитися, — крізь стиснуті зуби сказав Адріан, потиснувши руку Насті.

Вона знервовано всміхнулася, і лише коли Домінік відійшов убік, розслабилася поруч зі мною. Сестра трохи налякано глянула на мене, а я легенько обійняла її за одне плече, щоб заспокоїти.

— Спершу покажу вам кімнати, а тоді усі разом повечеряємо, — заговорив Домінік, сплеснувши в долоні. — Ходімо!

Я попрямувала за ним, тягнучи позаду Настю. Помітила, як її погляд розгублено блукав цими високими стінами. Мабуть, цей переїзд стане для неї великим стресом. Ми піднялися на другий поверх. Перед нами зʼявився довгий коридор з дверима по обидва боки. Я думала, що чоловік почне з перших кімнат, але він попрямував у сам кінець.

— Тут кімната Адріана, — Домінік показав на останні двері. — На другому поверсі є дві ванні кімнати. Ось тут і там. Я користуюся тією, що ближче до моєї спальні. Нашої, — виправився він, ледь усміхнувшись мені. — Якщо це не буде проблемою, то Настя могла б ділити ванну кімнату з Адріаном.

— Ні! — якось надто різко відмовилася вона.

Домінік, здається, трохи здивувався. Але він з розумінням кивнув головою.

— Тоді та ванна кімната буде вашою з Діною, — сказав чоловік. — Думаю, мій брат не вижене мене.

Я подарувала йому теплу усмішку, бо мені стало приємно через те, що він цінує наш комфорт. Можливо, згодом Настя звикне до цього будинку і не буде вже такою категоричною. Домінік показав кімнату Насті, що знаходилася зліва від спальні Адріана. Далі розташовувалися гостьові кімнати й зрештою ми опинилися в нашій з Домініком спальні. Їдучи сюди, я чудово розуміла, що нам доведеться жити в одній кімнаті, адже Адріан та Настя нізащо не повинні дізнатися про те, що наш шлюб за домовленістю.

— Тут так просторо, — прошепотіла я, увійшовши всередину.

Мені подобалося, що кімната знаходилася з сонячного боку. Тут не було темних стін і меблів, а усе — пастельне та світле. Велике двоспальне ліжко, вкрите білим покривалом, шафа, що займала усю протилежну стіну та декілька тумбочок. Я підійшла до величезного вікна, з якого відкривався вигляд на сусідні будинки та котеджі. Неподалік виднівся ліс, що мені неабияк сподобалося. Тут абсолютно не було тієї міської метушні. Так просто, затишно, комфортно…

— Тобі подобається? — тихо спитав поруч зі мною Домінік.

Я навіть не помітила, як він підійшов до мене. Мій погляд усе ще блукав краєвидами, що зачаровували своїм виглядом.

— Так, — чесно відповіла я. — Мені подобається це місце, твій дім і ця кімната. Тут спокійно.

— Це правда, — погодився він. — Тут справді дуже спокійно.

Я чомусь пригадала, як Домінік розповідав мені, що почувається самотнім у такому великому домі. Відверто кажучи, його можна зрозуміти. У цьому місці так легко загубити себе, поглинаючись у спокій.

— Не пошкодуєш? — тихо спитала я.

— Про що? — Домінік краєм ока глянув на мене.

Я повернулася обличчям до нього та обійняла себе обома руками. Чоловік зацікавлено дивився на мене, очікуючи відповіді.

— Більше ніяких глибоко самотніх вечорів, — пояснила я, — жодних ночей наодинці чи мовчанки за вечерею. Ти привів у свою сімʼю двох абсолютно чужих тобі людей.

Домінік озирнувся назад, щоб переконатися, що ми наодинці. Настя залишилася оглянути детальніше свою кімнату, а Адріан відверто не цікавився нами. Тут були лише ми вдвох, тож я чекала на чесність від нього.

— Сподіваюся, мені не доведеться шкодувати про те, що одного дня я простягнув тобі руку допомоги, — сказав він, глянувши мені в очі.

— Ти купив мене, — нагадала я.

— Я знаю. — Домінік підійшов на крок ближче. — І тобі не варто надіятися на мою благородність, Діно. Одного дня я заберу те, що ти пообіцяла віддати мені.

Серце в грудях забилося швидше від його слів. Я відчула хвилювання всередині, але зовні не показала цього. Домінік підійшов майже впритул, і я злегка відхилила голову назад, щоб краще бачити його. Мій погляд просканував обличчя чоловіка, зупиняючись на його очах.

— Ти казав, що не хочеш мене, — пригадала я, здійнявши підборіддя. — Що я не збуджую тебе.

— Можливо, — Домінік примружив очі, нахиливши ближче до мого обличчя, — ти зможеш переконати мене в протилежному.

— А я повинна?

Його погляд опустився нижче. Я не встигла навіть маленького вдиху зробити, як він раптом поклав праву руку на задню частину моєї шиї, притягнув мене до себе та впився своїми губами до моїх губ. У мене ноги підкосилися від несподіванки. Я вперлася руками до його міцних грудей, намагаючись не впасти. Усі думки раптом вилетіли з моєї голови. Я була така ошелешена, що не могла навіть поворухнутися. Лише теплі губи Домініка, що з особливою ніжністю мʼяли мої, повернули мене до реальності. Зрештою я здалася та відповіла йому на поцілунок. І ні, це не через відчуття обовʼязку та вдячності. Я поцілувала його у відповідь, бо страшенно хотіла цього. І, як виявилося, це було щось життєво необхідне для мого серця. Я зімʼяла пальцями його сорочку, дозволяючи Домініку поцілувати мене ще сильніше. І тільки він хотів поглибити поцілунок, як за нами хтось доволі голосно прочистив горло. Я відчула прохолоду, коли Домінік відірвався від моїх губ. Дихання стало уривчастим та важким. Я притулилася чолом до чоловічих грудей, щоб внормувати своє шалене серцебиття.

— Хотів повідомити, що вечерю вже доставили, — почула голос Адріана.

— Чудово! Ми зараз підійдемо, — абсолютно спокійно сказав Домінік, наче й не цілував мене ще секунду тому.

Тихі віддалені кроки дали зрозуміти, що його брат пішов. Ми знову залишилися вдвох, тож я наважилася глянути на Домініка.

— Що це було? — спитала я, гублячись в його блакитних очах.

— Репетиція перед весіллям, — без жодних роздумів відповів він.

Домінік ще на мить поцілував мене в губи, а тоді відпустив та розвернувся, щоб піти геть. Я дивилася йому в спину, важко дихаючи й усе ще відчуваючи на своїх губах жар його губ.