Угода на невинність

Розділ 10

— Допоможи мені! — попросила Настя, обернувшись до мене спиною.

Вона простягнула мені підвіску, яку їй учора подарував Домінік. Я обережно відкинула її коричневе волосся з плечей, а тоді злегка піднялася навшпиньки, щоб застібнути ланцюжок.

— От і все! — тихо прошепотіла, коли зробила це. Я провела долонями вниз по її руках та усміхнулася. — Ти у мене така уже доросла. А я досі памʼятаю, як часто ти плакала та не хотіла залишатися наодинці у своїй кімнаті.

— Мені було страшно, — сказала вона. — Але ти завжди вміла мене заспокоїти.

— Для цього і потрібна старша сестра, чи не так?

— Так, — погодилася Настя та обернулася до мене обличчям. — Подумала, що твоєму нареченому буде приємно, якщо я надіну його подарунок.

— Упевнена, що так.

Мій погляд пройшовся її струнким тілом у чорній сукні на довгий рукав. Для цієї вечері Настя навіть макіяж зробила, хоча у свої шістнадцять не так часто користувалася косметикою.

— Ти знову в цій сукні, — зауважила вона.

Я спробувала усміхнутися їй та трохи зніяковіло провела руками по тканині червоної сукні.

— Вона подобається Домініку, — збрехала я та знизала одним плечем.

— Мені теж вона подобається, але я думаю, що тобі варто оновити гардероб, Діно.

— Серйозно, Настю? Мені здавалося, що ти — остання людина в усьому світі, яка дорікне мені за стиль і одяг.

— Але ж ти виходиш заміж за такого успішного чоловіка, — нагадала вона. — Тобі треба мати відповідний вигляд.

— Справді, — задумалася я та сильно прикусила нижню губу. — Тоді… Скоро ми з тобою підемо на шопінг.

Я натягнуто усміхнулася сестрі та схопила її за руку. Нам уже час виходити, щоб ми встигли вчасно приїхати до ресторану. Домінік потурбувався про наш доїзд, тож на вулиці на нас уже чекало таксі.

— А що буде з твоєю роботою? — раптом поцікавилася Настя.

Це запитання було неочікуване для мене. Я не розповідала їй про своє звільнення, але і брехати ще більше не хотілося.

— Та робота ніколи мені не подобалася, тому я вирішила піти звідти, — сказала я доволі впевнено.

— Виходить, ти безробітна? — схвильовано спитала сестра. — Соціальні служби питатимуть…

— Не хвилюйся, Настю. Я з цим розберуся.

На підтвердження своїх слів я стиснула її руку своєю долонею. Вона хоч і не показала цього, але все ще продовжувала нервувати. Я розуміла її. Ще вчора вранці я нервувала не менше, але тепер у мене був Домінік. І я знала, що він допоможе мені.

Таксі зупинилося біля вже знайомого мені ресторану. Учора ми теж вечеряли тут, тому цього разу я значно впевненіше увійшла всередину. Насправді трохи хвилювалася через знайомство з братом Домініка, але сподівалася, що він буде прихильним до мене і до Насті. Блакитні очі сестри розгублено бігали, роздивляючись усе довкола. Учора я, мабуть, мала такий самий розгублений вигляд.

— Ти хвилюєшся? — спитала я в неї.

— Не знаю, — тихо відповіла вона.

— Не варто, Настю. Все буде чудово.

Вона легко всміхнулася мені у відповідь, а тоді ми увійшли до ресторану. Я помітила Домініка за столиком, що був засервірований на чотирьох людей.

Чоловік підвівся, як тільки помітив нас. Для сьогоднішнього вечора він обрав темний вугільний костюм, який чудово відтіняв його яскраві очі.

— Привіт, — привіталася та злегка потягнулася до нього.

Він привітав мене коротким поцілунком у щоку, а після цього Домінік легко потис руку Насті. Він допоміг мені сісти поруч з ним. Сестра ж опустилася навпроти мене.

— Де твій брат? — поцікавилася я, повернувши голову до Домініка.

— Запізнюється, — крізь стиснуті зуби відповів він.

— А скільки йому років? — почувся дзвінкий голос Насті. — Він теж ще ходить до школи?

— Ні. — Домінік усміхнувся їй та заперечливо похитав головою. — Йому вже двадцять.

— О! Такий дорослий… — чомусь здивувалася вона.

— Вчиться на юридичному, — додав чоловік.

— Я теж думаю про юридичний.

— Справді? — спитала я, насупившись. — Ти не казала мені цього раніше.

— Бо я тільки нещодавно почала думати про це. — Настя знизала одним плечем. — Мені залишилося всього два класи до випускного, тому я хочу якнайшвидше визначитися з майбутньою професією.

— Думаю, в новій школі тобі допоможуть з цим, — сказав Домінік. — І якщо ми вже прийшли повечеряти, то пропоную вибрати страви та зробити замовлення. Відверто кажучи, я встиг зголодніти.

Я почала гортати меню в пошуках страви для себе. Тут було стільки всього, що очі розбігалися. Мабуть, уперше в житті я вирішила не зважати на ціни, тому обрала для себе пасту з морепродуктами. Настя вирішила скуштувати запечений лосось, а от Домінік обрав для себе шматок стейка. І знову я поруч з ним дозволила собі провести вечір за келихом вина. Наші страви принесли доволі швидко. Ми деякий час вечеряли мовчки під тиху класичну музику в залі. Мій погляд зупинився на порожньому стільці поруч з Настею.

— Добряче твій брат запізнюється, — зауважила я.

Домінік глянув на свій дорогий годинник та невдоволено похитав головою.

— Він не прийде. Але цього варто було очікувати.

— Чому? — тихо спитала.

Але Домінік вирішив не відповідати. Напевно, брат не дуже зрадів його одруженню. Або ж йому не хочеться ділити будинок ще з двома чужими людьми.

— Але ви все одно познайомитеся, коли переїдете до мене, — сказав чоловік, а тоді додав, глянувши мені в очі: — У неділю.

— У неділю? — здивувалася я. — Тобто у цю неділю?

— Так. На понеділок назначена зустріч з соціальними службами, щодо призначення тебе як піклувальника Насті до її вісімнадцятиріччя. Я подав запит від твого імені. Не розумію, чому ти досі не зробила цього самостійно. Вони могли навідатися до вас без попередження.

Я розгублено покліпала очима, бо навіть не знала, що сказати Домініку на це. Я абсолютно нічого не тямила в таких речах, а він, очевидно, знав набагато більше.

— Тому вам потрібно якнайшвидше переїхати, — додав Домінік. Він знову подивився на мене. — Не забудь забрати документи Насті зі школи. Нам треба перевести її в нову.

Я кивнула головою, бо він мав рацію. Нам справді якнайшвидше треба розібратися з усіма питаннями та документацією. Я завжди була відповідальною за все, але за останній час стільки всього сталося, що я просто не могла зібрати свої думки до купи.

До кінця вечері брат Домініка так і не зʼявився, але ми провели доволі затишні дві з половиною години утрьох. Навіть Настя уже розслабилася поруч з моїм нареченим. Дивно називати його нареченим, але це справді було так. Ми вийшли у невеличкий коридор ресторану та зупинилися біля виходу.

— Дякую вам, що прийшли та провели цей вечір зі мною, — заговорив Домінік.

— Тобі дякуємо за запрошення, — сказала я.

— Т-а-а-а-к, — погодилася Настя. — Дякую. Вечеря була дуже смачною. Знаєте, я ще відійду до вбиральні на декілька хвилин.

Якби усе було насправді, то я б зраділа, що вона залишила нас наодинці. Але, як виявилося, мені все ще надто бентежно поруч з Домініком.

— Пробач за те, що мій брат не прийшов, — почав він.

— Не думаю, що це проблема. У будь-якому разі нам доведеться жити усім разом. Ми ще встигнемо познайомитися.

— Я хотів, щоб це сталося до вашого переїзду, але очевидно, що моєму брату начхати на це.

— Він не хоче, щоб ти одружувався? — обережно спитала я.

— Думаю, що це не йому вирішувати. — Домінік нахилився ближче до мого обличчя так, що у мене аж подих перехопило. — Не хвилюйся, Діно. До того ж у мене великий будинок. На усіх вистачить місця.

Я не знала, що ще сказати, тому тихо та схвильовано прошепотіла:

— Це чудово.

На декілька секунд між нами запанувала ніяковіла тиша. Я відвела погляд убік, ігноруючи той факт, що Домінік увесь цей час спостерігав за мною.

— Ти сьогодні знову в цій сукні, — з його вуст це звучало трохи хрипло.

— Найелегантніший наряд у моєму гардеробі, — вирішила пожартувати я.

Але Домінік не оцінив мого жарту, а продовжував просто-таки пожирати мене своїми очима. Я знітилася від його погляду, та водночас відчула, що мені це подобається. Мені, чорт забирай, подобається, коли він дивиться на мене так.

— Тобі надзвичайно личить червоний, Діно.

Я злегка затремтіла, коли наші погляди зустрілися. Долоні чомусь спітніли, і я непомітно витерла їх об свої стегна.

— Дякую, — я соромʼязливо усміхнулася йому.

Котики його губ злегка здригнулися, наче він боровся з тим, щоб усміхнутися мені у відповідь.

— І якщо тобі подобається червоний, то це означає, що мені варто подумати про інший колір весільної сукні? — запитала я, піднявши одну брову.

— Ні, — твердо заперечив чоловік. — Я хочу побачити тебе в білій сукні. І ти повинна робити та носити тільки те, що подобається тобі, а не мені чи комусь іншому. Зрозуміла?

— Так, але… — я замовкла, а моє серце забилося швидше від наступних слів: — Але я хочу. Хочу подобатися тобі.

Його очі злегка примружилися, а погляд опустився вниз, зупиняючись на моїх губах. Він нахилився ще ближче так, що його подих залоскотав мої губи. Всередині все завмерло в передчутті. Здавалося, що Домінік от-от поцілує мене.

— Діно… — на видиху прошепотів він.

Мої повіки затріпотіли, бажаючи заплющити очі. Тоді б відчуття були в рази сильнішими. Я несвідомо облизала пересохлі губи та обережно поклала свою праву руку на його груди. Вони у нього так сильно здіймалися від важкого дихання, наче він хвилювання. Хоча його обличчя виражало абсолютну впевненість, і лише темний погляд дав зрозуміти, що межа контролю уже стирається…

— Я все! — раптом нізвідки зʼявилася Настя. — Ви вже попрощалися?

Її поява збентежила мене та налякала. І чомусь навіть трохи роздратувала, бо це було ну дуже невчасно. Потрібно було декілька секунд, щоб прийти до тями.

— Так, ми вже попрощалися, — зрештою відповіла. Я підвелася навшпиньки, сильно поцілувала його в щоку, а тоді тихо прошепотіла на вухо: — Бувай!

— Я подзвоню тобі пізніше, — сказав він мені з теплою усмішкою на вустах.

На вулиці на нас уже чекав автомобіль, але навіть у салоні таксі моє серце продовжувало калатати в грудях. Я міцно пальцями стискала свою сумочку, а мозок щоразу думками повертався у той момент, коли Домінік мало не поцілував мене. Чи зробив би він це, якби Настя нам не завадила? Тоді мені здавалося, що ми обоє були за крок до того, щоб подарувати одне одному такий бажаний поцілунок.

— Ти в нормі? — Настя притиснулася своїм підборіддям до мого плеча.

— Так, — відповіла я, насуплено глянувши на сестру. — Чому ти питаєш?

— Мовчиш усю дорогу, усміхаєшся… Але насправді я рада за тебе, Діно. Ти вся світишся.

— Справді?

— Справді, — сказала вона та з усмішкою стиснула мою руку. — І я помітила, як ти дивилася на нього за вечерею.

— І як? — зацікавлено спитала я.

— Наче ти по-справжньому закохалася.

Я хмикнула та відвела погляд до вікна. Закохалася? Схоже, у мене непогано виходить вдавати та обманювати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше