Розділ 7

— Що тепер буде? — прошепотіла поруч Настя, тримаючись за мій лікоть.

Уже всі розійшлись, але ми вдвох ще залишилися біля могили наших батьків. Тепер вони нарешті зустрілися. Цих декілька днів були наче в тумані. Усе було абсолютно на мені. Як старша донька я звикла брати на себе відповідальність, але її було так багато, що я навіть не встигла достатньо потужити за батьком. Лише зараз, стоячи навпроти свіжого гробу, я усвідомила, що в мене не залишилося нікого, на кого мені можна було б покластися.

— Мене заберуть від тебе, — додала сестра. — Вони не дозволять мені залишитися з тобою.

— Хто? — перепитала я та насуплено глянула на дівчинку.

— Соціальні служби.

Настя витерла рукавом чорної кофти сльози змішані з соплями. З нас усіх вона найгірше переживала смерть батька.

— Не говори дурниць, — сказала їй я впевнено. — Ніхто не забере тебе від мене, чуєш?

— Справді? — Настя криво посміхнулася. — У тебе нема постійного доходу і ти працюєш у нічні зміни. Брат — пияк та ігроман, що витрачає останні гроші. А я неповнолітня, Діно. І ти залишаєш мене одну на всю ніч вдома.

— Я домовлюся з начальником, щоб працювати лише вдень, — пообіцяла я.

— Він швидше звільнить тебе, аніж погодиться.

Настя відвела погляд до брами, що вела з кладовища. Я так сильно була зайнята похороном, що навіть не подумала про опікунство Насті. Мені треба стати її піклувальником, але проблема у тому, що я справді можу отримати відмову. Настя мала рацію. Моя робота явно не підходить для такого, а знайти іншу зараз — неможливо. Якщо соціальні служби почнуть ще й на брата копати, а вони таки будуть це робити, то проблем не уникнути.

— Ще хоч якби ти була заміжньою, — пошепки сказала сестра. — Можливо, вони б інакше глянули на всю цю ситуацію. Ніхто не довірить тобі дівчинку-підлітка.

— Настю, перестань, — попросила я. — Ми щось обовʼязково придумаємо.

— Мене заберуть в дитячий будинок, — продовжила вона, наче не чула мене. — Або віддадуть в інтернат чи на усиновлення. Я не зможу, Діно. Не зможу жити в іншій сімʼї. Краще померти...

— Годі! — суворо крикнула я та потрясла сестру за плечі. — Подивися на мене. Негайно!

Настя трохи невпевнено підняла на мене свої заплакані блакитні очі. Вона знову схлипнула, а я лагідно обійняла її.

— Це не твої проблеми, — тихо сказала їй. — Я все владнаю. Ти ж знаєш мене, Настю. Нема нічого, з чим би я не могла впоратися. Ми пояснимо усе соціальним службам, покажемо їм, як любимо одна одну, піклуємося. У них не залишиться сумнівів, і ти будеш жити зі мною. Я виконаю обіцянку, яку дала батькові. Я буду піклуватися про тебе стільки, скільки ти потребуватимеш цього.

— Ти… — Настя сильніше притиснулася до мене. — Ти найкраща сестра в усьому світі.

Я злегка всміхнулася крізь сльози. Вітер неприємно подув просто в обличчя, висушуючи їх. Я не мала права бути слабкою і плакати перед Настею. І в мене точно не залишалося іншого вибору, як бути для неї найкращою сестрою.

Похорон важко вплинув на неї, тому по поверненню додому я дала їй заспокійливе. І як тільки сестра заснула, я сховалася на кухні. Постійні навʼязливі думки не давали мені спокою. Я знала, що проблем не уникнути й вони невпинно наближаються. Єдине — я не могла дозволити нашій сімʼї розвалитися. І я повинна зробити усе, щоб не було ні найменшого ризику на те, що Настю заберуть від мене…

Я не брала додаткового вихідного у звʼязку зі смертю батька, бо знала, що Анатолій не оцінить цього. До того ж мені треба домовитися з ним про зміни в графіку. Звісно, я не була впевнена, що він погодиться, але сподівалася на його прихильність.

Після короткого «можна» я увійшла до невеличкої комірчини, що слугувала таким собі кабінетом начальника. Він сидів за маленьким столом, згорблений та насуплений. Я зачинила за собою двері та провела спітнілими долонями по робочій формі.

— Чого тобі? — гаркнув він, спопеляючи мене своїм суворим поглядом.

— Маю до вас невеличке прохання, — почала я з легкою усмішкою. — Ви знаєте, що у мене є неповнолітня молодша сестра. Усе піклування зараз на мені, а річ у тім, що… Я не зможу більше працювати в нічні зміни, бо не хочу залишати її наодинці.

— Он як? — Анатолій відкинувся на стільці, піднявши одну брову.

— Гадаю, ми могли б домовитися.

— Яким чином?

Це питання ввело мене в ступор, тому я завмерла на місці.

— Я можу виконувати додаткову роботу, — запропонувала я. — Чи виходитиму на роботу раніше або працюватиму на годину довше.

Він окинув мене поглядом з ніг до голови, і від цього моє тіло напружилося. Мені абсолютно не подобалося те, як він дивився на мене.

— У мене є краще ідея, — пробурмотів він. — Підійди ближче.

Але я не послухалася, а продовжувала стояти якомога далі від цього чоловіка.

— Ти вже доросла дівчинка, — Анатолій почав підійматися, — хоча постійно вдаєш себе невинну незайманку. Думаю, ти сама чудово розумієш, як вирішуються такі питання…

У мене очі розширилися, коли він потягнувся до ременя на поясі штанів та розстібнув його. Слідом за ними він розсунув ширінку, а я відступила на декілька кроків…

— Що… Що ви робите? — налякано спитала.

— Ну, годі тобі! Поки розпочнемо з простого. Для початку зробиш мені приємно своїм невинним ротиком, а потім…

Я більше не чула, бо вибігла з його кабінету, наче ошпарена. Мені було неприємно і гидко від однієї думки про його пропозицію. На очі виступили сльози, але я проігнорувала їх. Швидко забігла в роздягальню, перекрутила на дверях замок і почала похапцем перевдягатися. Я розуміла, що після такого мені більше не варто ні на мить залишатися тут.

Я залишила робочу форму на підлозі, а сама швидко схопила свої речі та вибігла з роздягальні. Якраз у цей момент зі свого кабінету вийшов Анатолій.

— Діно! — гукнув він, але я проігнорувала його. — От стерво! Тебе звільнено, зрозуміла? Більше не смій навіть приходити сюди! Дурепа…

Я просто-таки вилетіла з того кафе, а тоді почала бігти вперед так сильно, як тільки могла. Сльози наверталися на очі, а горло стиснуло так сильно, що я не могла дихати. Зупинилася посеред порожнього парку та втомлено опустилася на лавку. Вперше за деякий час я дозволила емоціям взяти верх. Більше не могла стримуватися, тому зігнулася та почала голосно ридати, ховаючи обличчя долонями…

Удома мене зустріла Настя. Вона трохи здивувалася моїй ранній присутності.

— Тебе відпустили раніше? — поцікавилася я.

— Так, — збрехала я. — Начальник вирішив проявити до мене співчуття.

— Останнім часом він дуже добрий до тебе, — зауважила сестра. Я криво посміхнулася на її слова. — Щось не так?

— Усе так. Просто… Не дозволяй нікому принижувати тебе, Настю. Ніколи нікому не дозволяй користатися тобою, хоч якою слабкою та приреченою ти б не була.

— Ти в нормі? — трохи розгублено спитала Настя.

— Угу. Я хочу відпочити трохи.

— Звісно. Принести тобі чаю?

Я заперечливо похитала головою, після чого сховалася у своїй кімнаті. Мені нічого не хотілося, тому я просто впала на ліжку та скрутилася калачиком. Закортіло захлинутися сльозами від відчуття безвиході. Я так сильно втомилася від свого життя, від свого обовʼязку, від відповідальності. Я втомилася бути сильною, тягнути все на своїх тендітних плечах. Насправді їх так легко зламати, і тріщини, схоже, вже зʼявилися. Я сильно стиснула долоні в кулаки так, що нігті до крові впилися в ніжну шкіру, залишаючи рани. Але мені хотілося бодай трішки відчути фізичний біль, щоб душевно стало легше. Але полегшення не було ніякого.

Згодом я заснула, а на світанку прокинулася з розумінням, що повинна знайти вихід. Як старша сестра, я дала Насті настанову, щоб вона нікому не дозволяла скористатися нею. Але, як старша сестра, я також вирішила порушити її, щоб моїй любій сестричці ніколи не довелося задовольняти огидних чоловіків, аби просто жити.

Можливо, стояти перед офісом «НоманГруп» було помилкою, але якщо й так, то це — тільки моя помилка.

Я видихнула, стягнула низ нової спідниці, а тоді попрямувала до входу. Мене одразу ж зустріла молода дівчина в прозорих окулярах у модній чорній оправі. Мій погляд відшукав годинник, стрілки якого уже відбили девʼяту ранку.

— Вітаю, — з усмішкою сказала я. — Чи можу я поговорити з Домініком Романовичем?

Вона окинула мене з ніг до голови недоброзичливим поглядом.

— По запису?

— Не зовсім, — тихо пробурмотіла. — Скажіть, будь ласка, він у себе?

Вона стиснула свої пухкі губи, клацаючи щось на клавіатурі. Було помітно, що її чомусь дратувала моя присутність. Може, я не зовсім схожа на його звичних клієнтів?

— У нього зараз важлива зустріч, — відповіла дівчина. — Він попередив, що запізниться приблизно на годину.

— Тоді я зачекаю.

— У нього зустріч на десяту і…

Але я вдала, що не почула. Під пильним і невдоволеним поглядом дівчини підійшла до невеличкого диванчика у приймальні та опустилася на нього. Спочатку мій погляд оглядав невеликий офіс. Я бачила, що тут також було ще одне відділення і періодично зʼявлялися інші працівники. Але я схвильовано чекала на Домініка з наївним сподіванням, що він прийме мою пропозицію та згодиться допомогти.

— Доброго ранку! — почувся в офісі знайомий голос, від якого у мене серце забилося швидше. — Як настрій?

Я зрозуміла, що це запитання було спрямоване до дівчини за стійкою, на яку Домінік сперся одним ліктем. Він навіть не помітив мене, бо я сиділа в іншому кутку.

— Ви зʼявилися — і одразу став кращий, — грайливо сказала вона. — Ви, бачу, теж у гуморі. Як минула зустріч?

— Настільки добре, що у кінці місяця, можливо, я випишу тобі премію.

Вони обоє засміялися. Я не могла не відчути дивного неприємного поколювання у грудях. Чомусь мені зовсім не сподобалося, як вони дивилися одне на одного та усміхалися. Зрештою я прочистила горло, щоб привернути до себе увагу.

Домінік озирнувся в мій бік, і його усмішка одразу ж впала. На обличчі зʼявився вираз повного здивування та розгубленості.

Я трохи невпевнено підвелася з диванчика, стискаючи руками свою сумочку.

— Привіт, — прошепотіла одними губами.

— До вас відвідувачка! — заговорила та дівчина, змушуючи його відвести погляд від мене.

— Бачу, — пробурмотів він. — Лізо, наразі не впускай нікого у мій кабінет.

— Але у вас зустріч з Дмитром о десятій…

— Попроси його почекати! — це вже звучало як наказ і не зовсім доброзичливо.

Домінік попрямував до свого кабінету, не сказавши мені ні слова. Він залишив двері відчиненими, тож я сприйняла це як запрошення та увійшла всередину. Приміщення виявилося більшим, аніж я очікувала. Тут великі вікна, стіни сірого кольору, меблі з темного дерева… Я зачинила двері, слідкуючи поглядом за Домініком, що зупинився біля вікна спиною до мене.

— Ти не радий мене бачити? — спитала я, намагаючись не звучати так схвильовано.

Він мовчав, а я не збиралася йти геть. Тому без його дозволу сіла на вільний стілець та випрямила руки перед собою на столі.

— Думав, що ми непогано попрощалися тієї ночі, — відповів він, оглянувшись на мене.

Я опустила погляд униз і заправила передні пасма волосся собі за вуха.

— Ти не попрощався, — нагадала я, відчуваючи гіркоту в роті від цих слів.

— Я залишив тобі записку. — Домінік сперся однією рукою до столу. — Там стояла крапка.

Я зосередилася очима на своїх нігтях, нафарбованих класичним червоним лаком. Пригадала, як з самого ранку почала чепуритися перед зустріччю з ним. Але я навіть не думала, що Домінік буде настільки холодним зі мною.

— Мій батько помер, — сказала я тихо.

У кабінеті повисла довга мовчанка. Я не підняла свого погляду, щоб Домінік не бачив тих відчайдушних сліз у моїх очах.

— Співчуваю, — прошепотів він.

Я кивнула головою, приймаючи його співчуття, хоча й відчувала, що цього насправді було так мало. Мені так сильно хотілося, щоб він пригорнув мене у свої міцні обійми, що стало ще огидніше від самої себе.

— Ти знаєш, що у мене є непутящий брат і неповнолітня сестра, — продовжила розповідати. — А я незаміжня та ще й без постійного доходу. Вчора мене на додачу ще й звільнили. Боюся, мені не дозволять взяти опіку над сестрою.

— Отже, тобі потрібна моя професійна думка та порада? — спитав Домінік.

Я нарешті підняла на нього свій погляд. Неабияк хвилювалася говорити наступні речі, але зрештою взяла себе в руки.

— Не зовсім, — відповіла я впевненіше. Мій погляд був прикутий до його блакитних очей. — Я хочу, щоб ти взяв мене заміж.

Домінік насупився та водночас зацікавлено схилив голову вбік, слідкуючи за мною.

— І що ти пропонуєш мені натомість, Діно? — він розтягнув моє імʼя так, що моя шкіра покрилася сирітками.

— Себе, — прошепотіла я…