Розділ 6

Додому я повернулася в обід. Попри легку втому я почувалася занадто щасливою. Ніч з Домініком магічним чином змінила мене. Особливо запамʼяталися його слова про те, що мені варто більше дбати про себе. Я вже багато років віддавала усю себе рідним і зовсім не зважала на себе. Впевнена, моя душа ненавиділа мене за таке байдуже ставлення до неї. Зрештою я вирішила порадувати її й навіть придбала нову блузку та спідницю.

У мене був такий хороший настрій, що я почала тихо наспівувати собі під ніс мелодію. Настя відверто здивувалася, як тільки я увійшла до кухні з пакетами в руках. Вона трохи насупилася, коли я почала розкладати продукти на стіл.

— Що з тобою? — поцікавилася сестра.

— А що зі мною? — перепитала я з усмішкою.

— Ти… Дивна. Я не памʼятаю, коли востаннє бачила тебе такою радісною.

— У мене просто був хороший ранок.

Я знизала плечима, а тоді потягнулася до меншого пакета.

— І ніч, — додала Настя, підозріло примруживши очі. — Звідки це все?

Звісно, я знала, що вона здивується, коли побачить, що у нас раптово зʼявилися гроші. Але я навіть не думала про це. Мені просто хотілося порадувати подарунками і себе, і її.

— У мене є дещо для тебе, — сказала я та простягнула їй пакетик.

— Що це? — Настя зиркнула всередину, після чого витягнула коробку з новим телефоном.

— Знаю, він не такий дорогий, але все ж хороший. Ти казала, що твій вже старий і погано працює…

— Звідки у тебе гроші? — здивувалася Настя.

Насправді я очікувала трохи іншої реакції. Але інколи я забувала, що Настя вже не та маленька дівчинка, якій можна замилити очі подарунками.

— Отримала премію, — відповіла я.

Я не любила брехати, тому розвернулася спиною до сестри та почала розкладати продукти в холодильник, щоб вона не помітила мого розгубленого обличчя.

— Щось Анатолій занадто розщедрився, — пробурмотіла вона. — Але, Діно, не краще було б ці гроші віддати як частину боргу? Так, я скаржилася тобі на старий телефон, але…

— Жодних «але», Настю. Борг — це не твоя проблема, зрозуміла?

— Коли вони нападають у наш дім і розносять тут усе — це моя проблема.

— Цього більше не повториться, — пообіцяла я. — Тепер усе буде добре.

Коли я глянула на сестру, то помітила усмішку на її обличчі. Вона витягнула новий телефон і почала роздивлятися його.

— Де Артур? — спитала я.

Настя зітхнула та закотила очі. Минулої ночі він заявився додому побитим, а тепер уже, мабуть, знову десь розпиває.

— Він просто пішов, — відповіла сестра. — І не пояснив нічого. Мабуть, знову на довгий час зникне, поки не втрапить у чергову халепу.

— З цим треба щось робити, — задумано прошепотіла я.

— Не впевнена, що це лікується, — буркнула Настя.

І вона, мабуть, мала рацію. Я більше не хотіла думати про свого непутящого брата, адже мій настрій був занадто хорошим, щоб руйнувати його зайвими турботами.

— Ти голодна? — спитала я в сестри.

Вона кивнула головою. Але замість того, щоб приготувати обід вдома, я запропонувала їй сходити разом в кафе. Востаннє ми робили це, мабуть, ще дітьми. І тоді зазвичай ми обирали для себе морозиво. Але сьогодні на нашому столику було дві піци та лимонади.

Так, це була звичайна піцерія неподалік від нашого дому, але для нас з Настею це було схоже на розкіш. Я з усмішкою спостерігала за тим, як вона наминала піцу за обидві щоки. На жаль, ми нечасто могли дозволити собі таке…

— Діно… — трохи невпевнено звернулася до мене Настя, коли ми поверталися додому. — У тебе хтось зʼявився?

— Ні, — різко відповіла я, хоча думки миттю повернулися до Домініка. — З чого ти це взяла?

— Бо сьогодні ти схожа на щасливу закохану жінку.

Вона насуплено глянула на мене. Але насправді мені не було, що розповісти їй. Я не могла зізнатися, що продала себе на одну ніч чоловікові, який навіть не захотів мене. І я не була впевнена, що ще хоч коли-небудь зустрінуся з ним знову. Своєю запискою та конвертом з гіршими Домінік поставив крапку між нами. Ця історія не мала продовження.

— Хіба ти щось тямиш у тому, який вигляд має закохана жінка? — засміялася я, щоб відігнати свої думки.

— Думаю, її очі горять приблизно так само, як твої зараз, — зауважила Настя. — Ти завтра працюєш?

— Так, але у мене нічна зміна, тому ми можемо вдень разом навідатися до батька.

— Це було б чудово…

Я не могла заснути, хоча вже було доволі пізно. Увесь час дивилася на записку від Домініка з думкою про те, що хотіла б поговорити з ним. Але я не наважувалася телефонувати до нього. Можливо, сьогодні він уже не такий глибоко самотній? Я майже до болю прикусила нижню губу. Думала написати йому, але що? Подякувати за ніч і гроші? Очевидно, що він не хоче цього. Навіть не бажає бачитися зі мною більше, адже точно б залишився вранці. Він пішов так раптово, що й не попрощався зі мною.

Я зітхнула, сховала записку в тумбочку, а тоді змусила себе лягти в ліжко. Але заснути мені вдалося лише на світанку.

Я дочекалася повернення Насті зі школи, а тоді ми вдвох навідалися до батька. Він так зрадів, коли побачив нас, а ми увесь час усміхалися йому та розповідали лише хороше, аби не засмучувати.

Мені не хотілося йти на роботу. Особливо після сутички з начальником на минулій зміні. Він уже виписав мені штраф та пригрозив звільненням. Мені доведеться дуже добре працювати, щоб вберегти місце на роботі.

Я знала, що даремно проживаю своє життя, працюючи в цьому кафе на заправці, але розуміла, що змога піти звідси у мене зʼявиться ще нескоро.

— Привіт, — привіталася я до своєї напарниці Каті.

Пощастило сьогодні бути саме з нею, адже Ольга відверто терпіти мене не могла та завжди підставляла.

— Ти сьогодні раніше, — зауважила вона, зиркнувши на годинник.

— Були сильні затори, тому вирішила не ризикувати. Не хочу злити Анатолія ще більше.

— О, я вже чула, що ти посуд побила...

— Це була не я, а Ольга! Але він, звісно, повірив їй.

— Ну, це очевидно, — пробурмотіла Катя та нахилилася ближче до мене. — Вона ж з ним спить, а ти відмовила йому.

Я скривилася, пригадуючи, як начальник чіплявся до мене, коли я тільки влаштувалася на роботу. На щастя, мені вдалося встановити межу між нами, а потім зʼявилася Ольга, яка не була проти здобути прихильність Анатолія в його ліжку. Попри те, що я досі працювала тут, все ж інколи помічала, що він надто суворо ставиться до мене через мою відмову.

— Піду перевдягнуся, — сказала я до Каті. — Сьогодні багато людей.

Я озирнулася довкола та зауважила, що майже всі столики зайняті. Схоже, ніч не буде нудною.

Не знаю на що я сподівалася, але моє тіло здригалося щоразу, коли зʼявлявся новий відвідувач. Я з завмиранням серця дивилася на вхідні двері, очікуючи побачити знайоме обличчя. Мені важко було зізнатися навіть собі в тому, що я справді хотіла побачити Домініка. З його звʼязками він міг з легкістю знайти про мене всю інформацію та дізнатися моє місце роботи. Я й сама казала йому, що працюю в кафе на заправці. Якби він справді хотів побачити мене, то точно знайшов би.

Але зміна уже майже добігла до кінця, а він так і не зʼявився. І наступні дні він так само не давав про себе чути.

Щоранку я прокидалася та наказувала собі не думати про нього. Але це ніколи не працювало. Навіть через два тижні після нашої особливої ночі я все ще так часто згадувала про нього. Я не знала, чи думав він про мене так само. Але фактом залишалося те, що жоден з нас не робив перших кроків назустріч одне одному...

— Діно, дай грошей, — заговорив за моєю спиною брат.

Я роздратовано стиснула щелепи, але вдала, що не почула. Продовжила помішувати в каструлі суп, ігноруючи присутність Артура.

— Чуєш, Дін? — продовжив він. — Небагато. Треба лише тисячку віддати. Я…

— Ти знову програв, — сказала замість нього.

— Але це нічого серйозного, — поспішив виправдатися він. — З пацанами в карти вчора покидалися на гроші.

— Думаю, твої «пацани» не засмутяться, якщо ти не повернеш їм свій програш.

— Е, так не годиться! Вони засміють мене.

— З тебе і так уже всі сміються, — буркнула я. — Знаєш, що про тебе в будинку говорять?

— Мені начхати.

— Звісно, тобі начхати! — голосно закричала. — Тобі на все начхати, Артуре. Я втомилася витягувати тебе з чергового лайна. З мене достатньо!

Я сердито подивилася на нього, схрестивши руки на грудях. Він опустив голову вниз і почав знервовано чухати потилицю.

— Я поверну.

— Справді? — засміялася я. — Ти винен мені ще за всі минулі рази!

— Годі, Діно! — Артур починав дратуватися. — Я знаю, що в тебе є гроші.

— Звідки у мене можуть бути гроші, якщо я все віддаю вам та на лікування батька? У тебе хоч трішки совісті є? Хоч трішки?

— Я попросив у тебе по-доброму. Але якщо так, то я сам візьму.

— Що?

Не встигла навіть зреагувати, як він вийшов з кухні та поспішив до моєї кімнати. Я побігла за ним і влетіла до спальні в той момент, коли він витягнув конверт з грішми з моєї шафи.

— Якого біса? — закричала я.

— А що? — Артур єхидно посміхнувся мені. — Думала, що приховаєш від нас стільки грошей?

— Це на лікування батька!

Я сердито підійшла впритул до брата та зі всієї сили штовхнула його в плечі. Очі Артура спалахнули так, наче він готовий був вдарити мене. Але він би не зробив цього, бо занадто слабкодухий.

— Негайно поклади все назад у конверт і більше ніколи не торкайся того, що належить мені! — суворо наказала я. — Не можу повірити, що ти посмів собі ритися у моїй кімнаті!

— А звідки це все? — закричав Артур та випустив конверт з рук так, що гроші розсипалися по підлозі. — Звідки ти взяла такі гроші? Ще й борг Висоцькому закрила.

— Це не твоє діло, зрозумів? Ти маєш подякувати мені за те, що я врятувала твою шкуру!

— Дякую, сестричко! — зі сарказмом сказав брат. — Думаєш, я не здогадуюсь, як ти знайшла гроші та погасила борг? Мабуть, продала себе як дешева проститутка…

Я не стрималася, підняла руку вверх і зі всієї сили вдарила його по щоці.

— Не смій говорити так зі мною! — просичала я.

— Діно… — почувся за моєю спиною схвильований голос Насті. — Діно, до тебе телефонують.

Під час суперечки з братом я навіть не почула рингтон мобільника. Мені стало гидко від Артура та його слів. Він ображено дивився на мене з-під чола, тримаючись за щоку.

— Це з лікарні, — тихо додала сестра.

Тепер уже весь гнів зник і зʼявилося сильне хвилювання. Навіщо комусь з лікарні телефонувати мені так пізно? Я вихопила телефон з рук сестри та швидко прийняла дзвінок.

— Алло! — стурбовано скрикнула в слухавку.

— Доброго вечора, Діно, — заговорив знайомий голос лікаря. — Вибачте, що телефоную так пізно. Мені прикро повідомляти це, але вашому батьку раптово стало погано. На жаль, нам не вдалося врятувати його.

— Що? — пошепки перепитала я, спираючись рукою до стіни.

— Сталася зупинка серця. Час смерті…

Але я більше не чула, що він говорив. Телефон випав з моїх рук, а по щоках покотилися сльози.

— Що? — Настя обійняла мене за плечі, щоб я не впала. — Що сталося, Діно?

— Наш тато… Помер.