Розділ 3

— Як ти? — таке звичайне запитання, але я вклала в нього максимальну кількість турботи.

— Живий, — усміхнувся тато.

Я стримала сльози, опускаючись на лікарняне ліжко поруч з ним. За декілька днів після приступу йому стало легше, і його перевели у звичайну палату.

— Лікар сказав, що потрібна ще одна операція, — заговорила я і сильно стиснула пальці на своїх колінах. — Причому терміново.

— Мені шкода, — прошепотів батько.

Я співчутливо глянула на нього. Усередині все розривалося від невимовного болю та відчуття безвиході.

— Мені справді шкода, що я виявився таким поганим батьком і змусив вас переживати це все.

— Що ти таке кажеш? — здивувалася я. — Це не так!

— Це так, Діно. У тебе мало бути щасливе дитинство і юність, а не це все.

— Воно й було таким. Памʼятаєш, коли мама ще жила, ми всі разом ходили щонеділі на морозиво в її улюблене кафе? Це був прекрасний час.

— Мама, — повторив батько і відвів погляд до вікна.

Я спробувала усміхнутися своїм спогадам, але вони були надто болючими для нас усіх. Раптова смерть мами стала справжнім ударом. Батько з того часу змінився, хоча й намагався віддавати усього себе дітям. Та з хворим серцем це було нелегко.

— Головне, що все минулося, — прошепотіла я, стиснувши долоню тата в підтримці.

— Як Настя? — поцікавився батько, глянувши на мене.

— Зараз у школі. Але я скажу їй, щоб вона навідалася до тебе найближчим часом.

— А Артур? Не памʼятаю, коли останній раз бачив його.

Я стиснула губи, адже навіть не хотіла згадувати про свого блудного брата. Він, мабуть, далі десь напивається зі своїми дружками.

— Брат багато працює, — збрехала я, щоб не засмучувати тата. — Я ж казала тобі, що він влаштувався охоронцем у клубі. Постійні нічні зміни, а вдень він завжди спить. ти ж знаєш, як довго Артур спить.

— Знаю, — сказав батько з легкою усмішкою на вустах. — Дякую тобі.

— За що, тату? За що ти мені дякуєш?

Я сильніше стиснула його руку та нахилилася ближче до нього. Пальцями іншої руки він легенько поправив мій чубчик. Я намагалася не плакати, дивлячись у його такі рідні блакитні очі. У мене були такі самі, і в Насті також. Зовні ми всі були більше схожі на батька.

— За те, що дбаєш про них, — відповів він. — І про мене теж. Ти така відповідальна, серйозна, добра. Тобі довелося рано подорослішати, але ти стала такою сильною. Дивлюся на тебе і пишаюся тим, якою чудовою ти виросла.

— Я ж схожа на тебе.

— Можливо, трішки.

Я тихо засміялася крізь сльози, але таки змусила себе не плакати. Мені було тяжко бачити його таким втомленим, худим і виснаженим. Але я повинна бути сильною перед ним, щоб він не переймався зайвими турботами.

— Не хвилюйся, — сказала йому. — У нас все добре. І ти скоро теж одужаєш та повернешся до нас.

— Де ти візьмеш гроші на лікування? — спитав він, бігаючи очима по моєму обличчі.

— Це я вже сама вирішу, гаразд?

— Інколи здається, що мені краще померти та полегшити тобі життя.

— Перестань! Не говори цих дурниць. Ти нам ще потрібен.

Він слабо усміхнувся мені. Я не відпускала його руку ні на мить, а коли він заснув, то вирішила піти додому.

Мені треба виспатися перед завтрашньою зміною. Дорогою додому я все думала про батька та нашу скрутну ситуацію. У нас і так багато проблем, а тепер ще й Артур підставив з тим боргом. Як нам це все пережити?..

— Ти не їси, — зауважила Настя, коли ми сиділи на кухні за вечерею.

Я відірвалася від навʼязливих думок і подивилася вниз на повну тарілку.

— Нема апетиту, — відповіла я.

— Мені теж не дуже подобається їсти лише гречку, — тихо пробурмотіла сестра, колупаючись виделкою в тарілці. — Може, замовимо піцу?

Вона з усмішкою глянула на мене, але одразу ж змінилася в лиці, коли я кинула на неї різкий погляд.

— Пробач, — Настя опустила голову вниз. — Як батько?

— Потроху одужає. Тобі варто навідатися до нього.

— Так, але в мене школа.

— У тебе школа лише до обіду, — нагадала я. — Ніщо не заважає тобі піти до лікарні ввечері.

— Насправді я хотіла сказати тобі, що… — Настя трохи замʼялася.

Я напружилася, адже якщо мені тепер доведеться розгрібати ще її проблеми, то я впаду і помру на місці.

— Що? — нетерпляче спитала.

— Я хочу піти на роботу, — відповіла сестра.

Я насупилася, розглядаючи її обличчя. Настя відпустила виделку так, що та вдарилася об тарілку.

— Не дивись так на мене! — роздратовано сказала вона. — Мені шістнадцять, і я вже можу працювати.

— Де ти можеш працювати?

— Влаштуюся офіціанткою в якомусь кафе або займатимуся прибиранням. Навіть листівки роздаватиму на вулиці!

— Ні, — категорично заперечила я.

— Чому? — мало не закричала сестра.

— Бо тобі тільки шістнадцять.

— Закон дозволяє, — огризнулася вона.

— Ти ще школярка, Настю. Тобі треба повністю займатися навчанням, щоб вступити до університету на бюджет.

— А ще мені потрібні нові джинси та телефон! — буркнула вона. — З мене вже в школі всі сміються.

Я втомлено зітхнула та сперлася чолом на свою руку. Почала знервовано терти його. Звісно, я розуміла, що Насті в її віці хочеться всього найкращого, але ми не могли собі розкошувати в нашій ситуації.

— Що з твоїм телефоном? — поцікавилася я.

— Він старий і періодично вимикається, — відповіла сестра вже спокійніше. — Діно, я розумію, що ти хочеш найкращого для мене. Але я вже достатньо доросла, щоб подбати про себе.

— Ти ще дитина, Настю. Я не хочу, щоб ти руйнувала своє дитинство і юність, гаруючи на роботі. Я не дозволю тобі піти працювати.

— А я не питатиму твого дозволу.

— Батько довірив тебе мені.

Я уважно подивилася на сестру, коли вона почала підводитися. Настя була не надто емоційним підлітком, але інколи вона вітала мене такими неочікуваними сюрпризами.

— Ти занадто багато на себе береш, Діно, — сказала сестра. — Сімʼя, борг брата, хворий батько… Якщо ти думаєш, що самостійно потягнеш усе це, то мені доведеться тебе засмутити. Твоєї зарплатні й близько не вистачить.

— Я вже все вирішила. Піду на ще одну роботу і працюватиму без вихідних. Я молода та енергійна дівчина, тому не хвилюйся, Настю. Краще йди підготуй уроки на завтра.

Вона зітхнула та попрямувала до своєї кімнати. Мабуть, розуміла, що зі мною не варто сперечатися. Але я знала Настю. Вона так легко не заспокоїться. До того ж я уявлення не мала, що насправді відбувається з нею в школі. Інколи вона могла натякнути на те, що з неї сміються. Але коли я починала розпитувати, то вона мовчала.

Я не могла заснути. Безсоння мучило мене ось уже декілька днів, а пігулки пити я не ризикувала, щоб раптом не проспати робочу зміну.

Лежати уже теж втомилася, тому підвелася та почала намотувати круги по кімнаті. Неможливо спати спокійно, коли в голові стільки тривожних думок. Чомусь згадала про Артура. Вже було доволі пізно, але я вирішила набрати його.

Поки слухала набридливі гудки, підійшла до вікна та сперлася головою до стіни. Брат був слизьким і міг з легкістю вислизнути з будь-якої ситуації. Але це не означало, що мені не варто хвилюватися за нього.

Як і очікувалося, Артур не прийняв дзвінок. Я зітхнула, опустивши руку з телефоном униз. До ранку я так і не змогла заснути. Довелося випити дві чашки кави, щоб хоч якось відчути бадьорість.

Але протягом робочого дня уся моя енергійність кудись зникла. Я була незібрана, розсіяна, задумана. Могла переплутати замовлення чи віднести його не на той столик. Я бачила, яким поглядом за мною слідкував власник заправки. Могла лише сподіватися, що він закриє на це очі.

Я налякано здригнулася, коли двері в комірчину різко відчинилися якраз тоді, коли я перевдягалася після робочої зміни.

— Що з тобою? — буркнув мій начальник, не турбуючись про те, що я стою перед ним лише в бюстгальтері й робочих штанах. — На тебе сьогодні прилетіло дві скарги!

Я схопила свою кофту, щоб прикритися. Він так спіймав мене зненацька, що я надто сильно розгубилася.

— Думала, я проігнорую це? — продовжував кричати він. — Твої помилки завдають мені збитків.

— Яких ще збитків? — спитала я, насупившись.

— Через тебе я втратив клієнтів. А вчора ти побила посуд на кухні.

— Але це була не моя провина! Це… Це Ольга увійшла у мене, коли забирала інше замовлення.

— А вона мені сказала зовсім інше. Але мені байдуже, Діно. Я вже добряче натерпівся. Ти отримуєш штраф, зрозуміла? З твоєї зарплати я випишу частину грошей на компенсацію закладу.

— Щ-о-о-о? — розгублено перепитала я.

— І якщо це ще раз повториться, то ти миттю вилетиш звідси. 

Я кліпнула декілька разів, щоб відігнати дурні сльози. Ще штрафу та ризику звільнення мені бракувало, чорт забирай!

— Зрозуміла, — крізь стиснуті зуби відповіла я.

Майже увесь наступний день я провела в пошуках додаткової роботи, але це було безрезультатно. Мені з відсутністю освіти та хорошого досвіду було складно знайти щось більш-менш вдале.

Настя увесь вечір не розмовляла зі мною. Я помітила дивні подряпини у неї на руках, але вона ніяк не пояснила це. Очевидно, що в школі щось відбувається. Щось таке, про що вона не хоче говорити мені.

Ситуація дійшла до максимальної точки кипіння, коли вночі обʼявився побитий брат зі словами, що йому погрожували. Отже, Ян Висоцький знову почав діяти. І, ймовірно, нове попередження не за горами…

Ранок зустрів мене неприємним дощем. Я скривилася, адже ця погана погода абсолютно відповідала моєму настрою. На вулиці точно холодно, тож довелося ритися в шафі в пошуках светра. Моє тіло напружилося, коли я витягнула знайомий сірий піджак.

Я планувала викинути його, але з усіма цими проблемами забула про це. Я сильно прикусила губу, розправляючи піджак. В голові крутилася пропозиція того чоловіка. Вона була огидною, знаю. Але в моменти безвиході будь-який шанс міг бути останнім.

Я різко похитала головою та випустила піджак зі своїх рук.

Ні-ні-ні! Навіть думати не хочу про те, щоб продаватися якомусь чоловікові…

Мою увагу привернув невеликий папірець, що випав з кишені піджака. Я присіла на підлогу та взяла його в руки. Схоже, це була візитка, адже тут була інформація про адвокатську компанію Номанського Домініка Романовича.

На звороті я помітила його робочий номер телефону.

Отже, адвокат…

Я довгий час сиділа на ліжку та гортала візитку в різні боки. Зрештою я взяла в руки свій телефон і наважилася набрати його номер.

— Адвокатська контора «НоманГруп», — заговорив жіночий голос. — Чим можемо вам допомогти?

— Чи не могли б ви зʼєднати мене з Домініком Романовичем, — сказала я, дивлячись в одну точку перед собою. — Це щодо консультації.

— У вас по запису? — уточнила дівчина.

— Так, — швидко відповіла. — Він знає про мій дзвінок.

— Гаразд, залишайтеся на лінії…

У мене серце в грудях почало битися швидше від хвилювання. Але я навіть не думала про те, щоб вимкнути дзвінок. Якщо погоджуся на його пропозицію, то він виплатить борг брата. На одну проблему буде менше. Можливо, мені тоді стане хоч трішки спокійніше?

— Номанський Домінік, — почувся на іншому кінці лінії знайомий голос, від якого моїм тілом пробіг табун мурах. — Я вас слухаю.

Я важко зглитнула, намагаючись зібрати думки до купи. Майже до болю стиснула долоню в кулак, а тоді сказала:

— Це Діна.

— Діна… — повторив він пошепки.

— Дівчина з бару, — вирішила нагадати. — Ми зустрілися минулого тижня.

— Так, памʼятаю.

— У мене ваш піджак, — я запнулася, вагаючись, а тоді прочистила горло та впевненіше додала: — Якщо ваша пропозиція ще в силі, то я згодна провести з вами ніч.

Нестерпна мовчанка змушувала мене нервувати. Моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Не знаю, чого боялася більше: його відмови чи згоди? Обидва варіанти були жахливими та принизливими для мене.

— Це твій номер? — спитав він дещо напруженим тоном.

— Так.

— Я надішлю тобі на нього час та адресу зустрічі. Чекатиму сьогодні ввечері.

Я не встигла більше нічого сказати, адже дзвінок уже завершився. Тепер моє хвилювання було ще сильнішим, бо я точно не очікувала, що ця ніч настане так швидко.