Розділ 2

Я відчувала страх, коли темні очі прискіпливо та водночас зацікавлено розглядали мене. Ян Висоцький виявився молодим чоловіком з коротким темним волоссям і невеликою щетиною. Та попри свою привабливість щось у його вигляді мене лякало. Він відкинувся на шкіряне крісло, щоб краще роздивитися мене. Чоловік примружив очі та задумано потер долонею своє підборіддя. Я напружилася, коли краєм ока помітила, що незнайомець з бару опустився на стілець в іншому кінці кабінету, так само пильно спостерігаючи за мною.

Звісно, мене це лякало. Я боролася з бажанням утекти з цього місця, не озираючись. Але я не могла показати свого страху, тому непомітно вдихнула та здійняла голову ще вище.

— Ти хто? — голос Яна Висоцького порушив тишу.

— Діна, — представилася я. — Діна Адамчук.

Він вигнув одну брову, а тоді сів рівніше, склавши руки на столі.

— І? Це мало б мені про щось сказати?

Я опустила погляд униз, сильніше стискаючи пальцями ремінець сумочки. Потрібно терміново зібратися! В першу чергу я роблю це для своєї сімʼї.

— Мій брат завинив вам гроші, — пояснила я доволі голосно.

— Твій брат, — повторив Ян Висоцький. — Той шмаркач, якому я вчора передав «привіт»?

Його губи розтягнулися в задоволеній усмішці, але мені було не зовсім весело. Раптом в грудях зашкребло від гніву та злості.

— Так, але цей «привіт» отримав не він, а моя молодша сестра, — огризнулася я голосно. — Їй лише шістнадцять. Вона неповнолітня. А ваші люди ввірвалися в наш дім, рознесли все та налякали дівчинку!

— Які ми ніжні, — саркастично пробурмотів чоловік.

Він потягнувся до елітної цигари та підпалив її золотою запальничкою. Чомусь була впевнена, що це аж ніяк не позолота, а чисте золото. З вигляду Яна Висоцького я розуміла, що мені буде складно з ним домовитися, якщо я продовжу розмовляти в такому тоні.

— То ти прийшла віддати гроші? — спитав він.

Його очі примружилися, коли чоловік зробив глибоку затяжку. Погляд опустився до моєї невеликої жіночої сумочки.

— У мене нема таких грошей, — тихо зізналася. — Моя матір померла ще тринадцять років тому. Тато тяжко хворий у лікарні. Молодша сестра ще вчиться в школі, а брат… Ви самі знаєте, який він.

Я стиснула губи, очікуючи хоч краплину розуміння від цього чоловіка. Він знову оглянув мене з ніг до голови, а тоді витягнув цигару з рота і видихнув клубок густого диму.

— Як же ви мене всі дістали! — раптом крикнув він. — Чомусь ніхто не згадує про померлу матір і хворого батька тоді, коли бере в мене гроші на свої потреби. Але коли доводиться віддавати, то ви усі знаходите найбанальніші причини, щоб натиснути на моє милосердя. Але, Діно, — Ян беземоційно глянув на мене, — у мене його нема. Тому краще прибережи свою сльозливу історію для когось іншого.

Я була шокована його прямотою. Мені здавалося, що кожна людина заслуговує на розуміння та співчуття. Але Ян, схоже, не поділяв моєї думки.

— Ми можемо домовитися про відтермінування? — попросила я.

— Ні, — буркнув він.

Я вирішила не здаватися, тому впевнено запропонувала:

— Оплата частинами?

Ян скосився на мене і повторив своє, як я зрозуміла улюблене: «Ні».

— Може… — тепер уже мій голос був не таким впевненим. — Може, є можливість обміну боргу на щось інше?

— На що? — спитав чоловік явно зацікавлений.

— На роботу. Я можу безоплатно відпрацьовувати борг у вашому клубі.

Мої щоки чомусь почервоніли, бо я сама не очікувала, що запропоную таке.

— Я можу бути офіціанткою, наливати на барі чи мити посуд на кухні. Можу навіть прибирати зали!

Ян усміхнувся та глянув кудись мені за спину. Ймовірно туди, де сидів той інший чоловік.

— Тобі доведеться відпрацьовувати роками, — зауважив він, — а мені ці гроші потрібні вже.

Я важко зглитнула, відчуваючи спустошення і безвихідь. Мені хотілося провалитися крізь землю від сорому та своєї наївності. Невже я справді сподівалася, що зможу домовитися з таким чоловіком? Це неможливо.

— Що буде, якщо найближчим часом ми не повернемо гроші? — спитала я, глянувши на Яна.

— Тоді я знайду вас у будь-якому куточку світу та змушу відповісти. — Ян дивився на мене, не відриваючи суворого погляду. — І відповідатиме кожен з вас.

Я затремтіла від його холодного тону та ще сильніше стиснула в руках свою сумочку. Мої ноги повели мене назад. Мабуть, час уже забиратися звідси…

— У мене є пропозиція, — раптом заговорив чоловік позаду мене.

Я спиною відчула, що він підвівся. Від цього ще дужче напружилася, відчуваючи страх кожною клітинкою свого тіла. Поглядом прослідкувала за чоловіком, що підійшов до столу та розслаблено сперся на нього просто навпроти мене. Блакитні очі просканували моє тіло, а тоді зупинилися на моєму обличчі.

— Я хочу купити ніч з тобою, — впевнено заявив він.

Моє тіло здригнулося від його слів, а рот розтулився в розгубленому мовчанні. Ніч зі мною? Це жарт? Я сильніше вчепилася за ремінець своєї сумочки, наче за рятівний жилет.

— Що? — пошепки перепитала.

Я відступила, коли він раптом відкинувся від стола та підійшов на крок ближче.

— Проведи одну ніч зі мною, — говорив він, — і твій борг буде погашено. Повністю.

В очах неприємно защипало, наче в них хтось насипав піску. Коли ми розмовляли з ним там на барі, то мені здалося, що я сподобалася йому. Але це було так безглуздо, що хотілося засміятися вголос. Він не бачив у мені нічого більшого, аніж дівчинку, яку можна купити на одну ніч.

Я відчула такий сильний гнів, що ледве стрималася, щоб не вдарити його. Якби знала, що мене не пристрелять за це, то точно дала б йому ляпаса.

— За кого ви мене маєте? — сердито спитала я. Мої груди сильно здіймалися від злості. — Думаєте, вам усе можна, бо у вас є гроші? Я не продаюсь, зрозуміло?

Я відступила ще на декілька кроків та розчаровано похитала головою. Чоловік продовжував дивитися на мене. Я не знала, що він думав. І тепер мене це абсолютно не цікавило. Я лише хотіла втекти звідси, щоб більше ніколи не бачити його.

— Бачиш, Домініку, — заговорив Ян, — дівчина не оцінила твоїх добрих намірів.

— Добрих намірів? — голосно перепитала я. — Ви наче змії сидите тут, давитеся грошима і димом від цигарок та думаєте, що всі мають повзати перед вами на колінах. Пропонуючи купити мене як дешевий товар, ви справді сподівалися, що я погоджуся на це? Але я краще помру! — Я гордо підняла голову вище та тикнула пальцем у груди цього чоловіка. — Я краще помру, аніж проведу ніч з тобою.

У мене більше не було жодної причини ні на мить залишатися тут. Я вчепилася за ручку дверей, з усієї сили відчинила їх, а тоді поспішила геть. Збрешу, якщо скажу, що не бігла. Я втікала так, наче за мною гналося стадо вовків. Але це майже була правда. І я справді боялася, що Ян чи той Домінік переслідуватимуть мене.

Мені вдалося в останні секунди забігти в автобус. Це був останній рейс, тому всередині майже нікого не було. Я сіла на перше вільне місце і притиснулася чолом до вікна, спостерігаючи за тим, як змінюються краєвиди.

Часто покліпала очима, щоб відігнати сльози. Не хотіла плакати. Дешева туш точно потече, а в Насті виникнуть зайві запитання. Відстійне виправдання, знаю, але мені до останнього не хотілося згадувати його слова…

«Я хочу купити ніч з тобою…» — це крутилося в моїй голові усю поїздку додому. У горлі стало так гірко та неприємно. Я відчувала себе брудною. Ще ніколи в житті мене так не соромили та не принижували. Так, я ніколи не була схожою на тих елегантних жінок, що хизуються брендовими сумочками та виблискують діамантами на своїх прикрасах. Але це не означає, що я — повія, яка без заперечень продасть себе, щоб позбутися боргів.
Я не така… Я не така…

— Нарешті! — Настя кинулася мені на шию, як тільки я увійшла до квартири. — Тебе довго не було, тому я вже почала хвилюватися.

— Нічого не сталося, — спокійно сказала я, намагаючись усміхатися. — Лише твою спідницю трохи порвала. Пробач за це. Ти мала рацію, коли казала, що вона буде мені тісною. Але обіцяю, що здам її в ремонт, щоб пришили нову блискавку.

— Та байдуже на ту спідницю, Діно! Головне, що ти в порядку. Я боялася, що вони вбили тебе чи зробили щось погане.

Я зігнулася, щоб скинути незручні туфлі. Була такою втомленою, що просто-таки валилася з ніг. Навіть не хотіла думати про те, що вранці потрібно на роботу.

— То як все пройшло? — поцікавилася Настя.

— Ми поговорили, — неохоче відповіла я, спираючись рукою до стіни.

— Будь ласка, скажи мені, що тобі вдалося домовитися.

Я бачила в її очах щиру дитячу наївність та надію. Мабуть, у тому барі я виглядала так само жалюгідно, як і вона зараз. Я ненавиділа брехати, але не могла дозволити сестрі переживати ще більше. Їй не варто знати, що проблеми у нас дуже великі.

— Звісно, вдалося, — збрехала я. — Ми домовилися, що я віддаватиму борг частинами.

Настя полегшено видихнула та усміхнулася мені. Я не заперечувала, коли сестра обійняла мене. Мені хотілося притиснути її до себе та більше ніколи не відпускати. У нашій ситуації неможливо знати, які обійми будуть останніми.

— Я трохи втомилася, — сказала їй. — Вранці ще на роботу. Мабуть, прийму душ і піду спати.

Я на ватних ногах попленталася до своєї кімнати.

— Чекай! — голос сестри зупинив мене. — Що це на тобі?

Усередині все завмерло, коли я опустила погляд вниз і помітила на собі сірий піджак. Чорт! Я так поспішала втекти, що забула віддати його.

— Це… — розгублено почала, намагаючись приховати своє збентеження та почервонілі щоки.

— Гаразд, не розповідай! — Настя дивно посміхнулася мені. — Я читатиму в себе в кімнаті.

Як тільки я увійшла у свою спальню, то одразу ж скинула з себе піджак того неприємного чоловіка. Зі всієї сили почала тягати його в різні боки, намагаючись порвати. Але тканина, зараза, виявилася напрочуд цупкою. Зрештою я здалася, скрутила той піджак і кинула його в шафі. Завтра викину…

Моє тіло боліло так, наче мене переїхали потягом. Я до блиску натирала ганчіркою столи, очікуючи завершення зміни. От-от уже прийде моя напарниця, і я нарешті повернуся додому. Щоправда, я боялася йти в нашу квартиру, бо не знала, що цього разу побачу там.

Ситуація була жахливою. І вона постійно крутилася в моїй голові, виснажувала мене. За увесь день я майже нічого не зʼїла, тож з останніх сил трималася на ногах. Я здригнулася, коли хтось раптом не надто обережно штовхнув мене в плече.

— Діно, що з тобою? — спитав власник заправки. — Твій телефон не стихає! Уже всі обертаюся.

— Вибачте, — пробелькотіла я. — Не чула.

— Я скільки разів казав вимикати звук на роботі! — огризнувся він. — Не чула вона.

Я вирішила не відповідати на дзвінок, тому вимкнула телефон та продовжила готувати зал до кінця зміни. Але коли робоча зміна закінчилася, я не відчула абсолютно ніякого полегшення. Щось мене тривожило. Мабуть, та довбана невідомість, коли живеш і не знаєш, що на тебе чекає наступного дня.

Дорогою додому я ввімкнула свій телефон. Помітила декілька пропущених дзвінків з лікарні. Я різко зупинилася, а моє серце забилося в рази швидше. Господи, щось з батьком? Я набрала номер лікаря, подумки благаючи, щоб все було добре.

— Доброго вечора, ви телефонували мені годину тому. Я донька Адамчука, — почала говорити. — З ним щось сталося?

— У нього був приступ, — спокійно сказав лікар на іншому кінці лінії. — Цього разу нам вдалося врятувати його, але він зараз в реанімації. Самі розумієте, що потрібні нові ліки для підтримування.

— Так, — тихо прошепотіла, намагаючись ігнорувати сльози в очах.

— Може знадобитися ще одна операція.

Мої груди стиснулися так сильно, що здавалося, ніби грудна клітка от-от зламається. У горлі зʼявився неприємний клубок, який я проковтнула разом зі сльозами.

— Ми знайдемо гроші, — пообіцяла я. — Головне, щоб батько одужав якнайшвидше.