Розділ 1

— Мені потрібна твоя чорна спідниця.

Настя відірвала очі від книжки. Вона насупилася та швидко окинула поглядом моє вологе після душу волосся і тіло, закутане в рушник.

— Це нова спідниця, — пробурмотіла вона. — Ти ж знаєш, що я декілька місяців відкладала на неї й у мене виступ наступного тижня в школі.

— Я знаю, — лагідно прошепотіла і сіла на ліжко поруч з нею. — Просто мені зараз треба піти в одне місце, а для цього варто вдягнутися пристойно. У мене всі спідниці уже старі, бо я зазвичай купую щось практичніше.

— Боюся, — Настя опустила погляд на мої стегна, — ти не влізеш у неї.

— Ей! — обурилася я.

— Що? — перепитала сестра, знизуючи плечима. — Очевидно, що в тебе більший розмір, аніж у мене.

— Я спробую влізти.

Було помітно, що Насті не подобався такий розвиток подій. Частково я розуміла її, адже коли не вистачає грошей навіть на спідницю, то ти починаєш дорожити кожною новою річчю.

Сестра стиснула губи, підвелася з ліжка та підійшла до шафи. Вона неохоче витягнула звідти охайно складену чорну спідницю.

— Дякую, — щиро сказала я, коли сестра віддала її мені.

— А ти куди йдеш? — поцікавилася вона, як тільки я підвелася.

— На роботу, — вирішила збрехати.

— Ти тільки повернулася з нічної зміни, тому не обманюй.

Я уже й забула, як моя маленька молодша сестричка помічає все до найменших дрібничок.

— Я уже достатньо доросла, Діно, — додала вона, не зводячи свого погляду від мене. — Чула, що Артур був тут, і ви говорили про щось. Він пішов і знову, мабуть, пропаде на декілька тижнів. А ти збираєшся кудись, хоча вже вечір. Здається, я маю право знати, що насправді відбувається.

Звісно, вона хотіла знати після того, що пережила вранці. Настя не показувала цього, але було помітно, що вона боялася. Я теж не хотіла залишати її одну вдома, але не могла більше чекати. Мені треба якнайшвидше розібратися з усім.

— Артур завинив великі гроші дуже впливовим людям, — зізналася я. — Для нас це захмарна сума. Я хочу домовитися про відтермінування боргу чи оплату частинами.

— Звучить фантастично. — Настя криво посміхнулася. — Ти справді віриш, що ті люди погодяться на твої умови? Вони можуть вбити тебе.

— Ні, — заперечила я, коли помітила в неї на обличчі вираз хвилювання. — Звісно, вони не вбʼють мене. Ми просто поговоримо.

— Сподіваюся, ти кажеш правду…

Сестра мала рацію. Ця вузька спідниця була мені відверто тісною в стегнах. Але іншого варіанту не знайшлося, тож я натягнула її на себе так, що вона мало не тріщала по швах. Вирішила не зважати на це, тому схвильовано поправила комірець своєї білої сорочки. Я висушила своє довге коричневе волосся, охайно вклала подовжений чубчик, а також зробила легкий макіяж. Мені не хотілося бути надто примітною, тому я обрала для себе максимально стриманий образ.

Уже перед виходом, я востаннє кинула на себе погляд в дзеркало. Трохи скривилася, адже вигляд у мене був як в офісної працівниці.

Уже встигло стемніти, але я зовсім не відчувала страху. З двадцяти років, коли ми всі дізналися про хворобу батька, я пішла на роботу в кафе на заправці неподалік. Постійні нічні зміни втомлювали мене, тож довелося залишити університет. Інколи я шкодувала про це, але одразу ж згадувала вигляд хворого батька і ці думки зникали. Ось уже чотири роки ми робимо все, аби він одужав.

Я сіла в автобус, адже той славнозвісний клуб Яна Висоцького знаходився в іншому кінці міста.

Ніколи не доводилося бути тут раніше, але я знала, що це не такий простий заклад, як здається на перший погляд. Як тільки увійшла в «Дзиґу», то моя шкіра покрилася сирітками.

Блискучі столики з коричневими шкіряними диванчиками, високі темні стіни з золотистими узорами, багато світла і дуже великий розкішний бар. Тут грала джазова музика. Це мене здивувало, адже зовсім не так я уявляла собі клуб Висоцького.

Я трохи зніяковіла, коли побачила на собі погляди чоловіків, що сиділи за столиком одразу ж біля входу. Дівчина в короткій червоній сукні оглянула мене з ніг до голови та неприємно скривилася.

На барі майже не було людей. Лише якийсь чоловік у сірому костюмі, що сидів спиною до мене. Я провела руками по своїй спідниці, а тоді попрямувала до бару. Зовсім не знала, як шукатиму власника клубу, але на барі, можливо, мені допоможуть.

Я зупинилася за декілька кроків від чоловіка у сірому костюмі. Сильно пальцями вчепилася за стійку, намагаючись внормувати своє дихання. Боже, у мене всередині все тремтіло від хвилювання! Здавалося, що ноги підкошуються і я от-от впаду…

— Вибачте, — тихо сказала до бармена, але він чомусь проігнорував.

Мабуть, хлопець не почув мене через гучну музику. Я прочистила горло і вже зібралася повторити голосніше, як поруч зі мною почувся приємний чоловічий голос:

— Червоні.

Я розгублено подивилася на чоловіка в сірому костюмі, який дивно посміхнувся, роблячи ковток віскі. Його блакитні очі зацікавлено вивчали мене, і від цього я насупилася. Подумала, що це, мабуть, не було адресовано мені, тож відвернулася.

— У вас спідниця порвалася, — раптом сказав він.

Я швидко опустила погляд униз. У мене очі розширилися, коли помітила, що блискавка розійшлася, виставляючи напоказ смужку червоних трусів. Мої щоки запалали від сорому. Я спробувала потягнути бігунок вверх, але він раптом зламався.

— Чорт! — тихо вилаялася крізь стиснуті зуби.

— У своєму житті я бачив багато різних непередбачуваних ситуацій, — заговорив поруч той чоловік, — але ваша мене повеселила.

— Сподіваюся, ви добряче посміялися, — огризнулася я.

— Ні, — заперечив він. — Та все ж ви підняли мені настрій після важкого та збіса нудного робочого дня.

Я злобно глянула на нього з-під лоба. Він крутив у своїх руках склянку з недопитим віскі й дивився, як у цій коричневій рідині тане останній кубик льоду. Попри свій мужній вигляд чоловік, здається, був утомлений. Його світле волосся було охайно зачесане назад, відкриваючи чоло та густі брови. Довгі вії, прямий ніс, виразні вилиці та чітка лінія щелепи. Я не могла не відмітити, що у профіль цей чоловік здався мені аж занадто привабливим.

Я кліпнула, коли він повернув свою голову в мій бік. Блакитні очі знову оцінюючи пройшлися моїм тілом. Я зніяковіла. Раптом чоловік відхилився назад. Мої очі збільшилися, коли він почав знімати свій піджак. Білосніжна сорочка ідеально обтягувала його руки, виділяючи навіть найменший контур мʼязів. А вони таки в нього були.

— Прикрийтеся!

Я розгублено подивилася на його піджак, який він простягнув мені. Трохи невпевнено взяла його в руки. У будь-який інший момент я б відмовила, але точно не тоді, коли на мене чекає зустріч з Яном Висоцьким.

— Я поверну, — тихо пообіцяла. — Ви ще довго тут будете?

Коли накинула на себе піджак, то мало не втопилася в ньому. Він був таким обʼємним, теплим і запашним. Мої легені наповнилися приємним ароматом чоловічого одеколону. У цьому піджаку відчувалося так комфортно, наче в міцних чоловічих обіймах. Але насправді я ніколи й не була в обіймах справжнього чоловіка.

— Уже збирався йти, — відповів він, глянувши на свій дорогий годинник. — Та думаю, що ще затримаюся на деякий час.

Чоловік знову подивився на мене. Я не могла не помітити, як його очі детально вивчали моє обличчя, моє тіло, моє волосся — усю мене.

— Випʼєте зі мною? — запропонував він, піднявши одну брову.

Мої губи злегка здригнулися. Чомусь мені закортіло всміхнутися йому. Я сперлася до стійки бару так, що тепер ми були ще ближче одне до одного. Десь у глибині душі я розуміла, що хотіла б випити з цим чоловіком, поговорити, познайомитися. Особливо, коли він з таким захопленням дивився на мене. Я ще ніколи не зустрічала такого погляду на собі. Але я не встигла навіть трішки помріяти, як повернулася до своєї реальності. Цей розкішний годинник, дорогий одяг, багатий вигляд… Я чудово розуміла, що ніколи не буду рівнею для такого чоловіка. Він красивий, успішний, заможний. Мабуть, ще й одружений, адже такі чоловіки ніколи не бувають самотніми. Ймовірно, тут він шукає для себе розвагу на ніч. Я ж не була з тих дівчат, що погоджуються на таке.

— Це означає «так»? — спитав він після моїх довгих роздумів.

— Ні, — заперечила я. — Не хочу пити, бо у мене важлива зустріч.

— О! То ви когось чекаєте?

Я помітила, що вираз його обличчя трохи змінився, а тіло напружилося. Він відвів від мене погляд та перехилив склянку з віскі.

— Не зовсім, — тихо сказала. — Мені треба поговорити з деким тут. Я просто… Не знаю, як його знайти.

— Про кого ви? — поцікавився незнайомець.

— Про власника клубу, — зізналася я. — Мені треба поговорити з Яном Висоцьким.

Наші погляди зустрілися. Його брови злегка зійшлися, наче він обдумував мої слова.

— Ян у своєму кабінеті, — пробурмотів чоловік, допиваючи алкоголь зі склянки.

— Ви знаєте? — здивувалася я. — А де він? Де той кабінет?

Я напружилася, коли незнайомець раптом підвівся зі стільця та зупинився поруч. Він був занадто високим навіть для мого зросту. Щоб бачити його обличчя мені довелося відкинути голову назад.

— Я проведу вас, — стримано сказав він.

— Добре, — погодилася я та ледь усміхнулася йому.

Він пройшов повз мене та попрямував у кінець бару. Я поспішила за ним, поправляючи на собі його піджак. На щастя, він був таким довгим, що закривав порвану частину спідниці. Мій погляд зосередився на широкій чоловічій спині. Він впевнено йшов уперед, повз охорону, а вона й слова не сказала йому. Мене, мабуть, навіть би й не впустили в цей довгий коридор без нього.

— Ви працюєте тут? — пошепки спитала я.

Чоловік раптом зупинився, і я ненароком вдарилася об його спину. Довелося вчепитися за чоловіче плече, щоб не впасти. Мої щоки почервоніли, коли наші погляди зустрілися. Я втрималася на ногах і швидко забрала свою руку, стискаючи долоню в кулак позаду себе. Не хотіла навіть собі зізнаватися, що цей випадковий дотик викликав ураган змішаних емоцій у мене всередині.

— Ви в нормі?

Я прочистила горло та кивнула головою. В цьому темному та тісному коридорі стало надто важко дихати. Його рука потягнулася вбік. Він натиснув на ручку дверей, і вони з легкістю відкрилися.

— Скільки я казав тобі стукати перед тим, як відчиняти двері до мого кабінету! — почувся роздратований голос зсередини.

— До тебе гостя, — спокійно сказав чоловік, наче бос і не вичитував його ще декілька секунд тому.

— Хто? — буркнув той.

— Не знаю.

Він озирнувся на мене, а тоді увійшов в кабінет. На мить я завагалася, адже зрозуміла, що потрапила в халепу. Один кабінет, двоє незнайомих мені чоловіків, я… Мій погляд відшукав незнайомця, і раптом я спіймала себе на думці, що надто легко довірилася йому. Він так заговорив мене, одурманив, що я повелася на це, як остання ідіотка.

Але вдома на мене чекала сімʼя, а в лікарні все ще лежав батько. Я відчувала відповідальність за них, тому випрямилася та впевнено увійшла всередину. За моєю спиною зачинилися двері. Я була схожа на наївну дурепу, яка так легко привела себе в лігво звірів. Але у мене не було іншого вибору. Я повинна врятувати свою сімʼю…