Гірське повітря було прохолодним, але Лію Кейстрів це зовсім не турбувало. Вона повільно йшла вузькою стежкою, що звивалася між високими соснами та великими кам'яними виступами.
Дівчина любила ці місця. Тут не було ні галасливих сусідів, ні настирливих знайомих, ні людей, які вважали своїм обов'язком розпитувати її про майбутнє.
Тільки гори, дерева й вітер.
Останній був для неї особливим. Лія відчувала кожен його подих, могла змусити стихнути або, навпаки, піднятися сильніше. Магія повітря слухалася її майже так само природно, як власні руки.
Вона простягнула долоню, і над нею закружляло кілька сухих листочків, підхоплених легким вихором.
— Хоч ти мене слухаєшся, — пробурмотіла дівчина.
Листочки піднялися вище, а тоді розлетілися в різні боки.
Лія зітхнула.
Сьогодні було тридцять перше травня. Останній день весни.
А завтра вона мала вирушити до чоловіка.
Від цієї думки дівчина скривилася.
Чоловіка!
Ще десять днів тому вона навіть не могла назвати себе нареченою. А тепер виявилося, що вона вже заміжня.
І найгірше — без жодного весілля.
Усе сталося через угоду, укладену багато років тому.
Коли Лії було лише шість місяців, а Маркові Теайле — три роки, їхні батьки вирішили поєднати два графські роди. Землі, маєтки, становище в суспільстві — усе це здавалося їм достатньою причиною, щоб розпорядитися майбутнім власних дітей.
Звичайного договору їм виявилося замало.
Вони уклали магічну угоду.
І тепер, щойно Лії виповнилося вісімнадцять, угода набула чинності.
Двадцять другого травня вона прокинулася незаміжньою дівчиною, а вже за мить стала дружиною чоловіка, якого востаннє бачила приблизно десять років тому.
Лія навіть не пам'ятала, про що вони тоді розмовляли.
Та й чи розмовляли взагалі?
Вона зупинилася біля великого каменя, з якого відкривався краєвид на долину.
Унизу зеленіли ліси, а далеко за ними виднілися дахи будинків.
Дівчина сіла на камінь і обхопила коліна руками.
— Марк Теайле, — промовила вона вголос. — Цікаво, який ти тепер?
Про молодого графа вона чула небагато хорошого.
Некромант.
Самітник.
Чоловік, який живе в найвіддаленішому маєтку Фезлії.
Подейкували, що він займається забороненою темною магією. Щоправда, жодних доказів цього ніхто не наводив.
Лія не любила пліток. Особливо тих, які люди поширювали лише тому, що чогось боялися.
Некромантія була рідкісним даром, але сама по собі не робила людину злою.
Зрештою, Марк допомагав розслідувати злочини. Його здібності дозволяли викликати духів і навіть тимчасово піднімати померлих, щоб отримати відповіді на важливі запитання.
Хіба це погано?
І все ж думка про те, що доведеться жити з майже незнайомим некромантом, не викликала захоплення.
— Може, він теж не радий цьому шлюбу? — замислено сказала Лія.
Це було б найкращим варіантом.
Якщо Марк погодиться, вони зможуть розірвати магічну угоду.
Щоправда, Степан попереджав, що для цього потрібен складний ритуал, підготовка до якого може зайняти багато часу.
Але краще витратити час на розлучення, ніж усе життя прожити з людиною, яку тобі обрали інші.
Лія підвелася.
Раптом порив вітру скуйовдив її волосся.
— І ти туди ж? — усміхнулася вона.
Вітер відповів новим поривом.
Дівчина розсміялася й рушила назад.
Коли Лія повернулася додому, сонце вже почало хилитися до обрію.
Біля входу стояв Степан Айвід.
П'ятдесятитрирічний чоловік схрестив руки на грудях і дивився на неї з таким виразом, ніби збирався прочитати довгу лекцію.
— Ти знову ходила в гори сама?
— А з ким мені було йти?
— Могла хоча б сказати, куди збираєшся.
— Я ж сказала, що піду гуляти.
— Ліє, гори великі. Слово «гуляти» не дуже допоможе, якщо тебе доведеться шукати.
Дівчина винувато усміхнулася.
— Але ж не довелося.
— Цього разу.
Степан похитав головою, проте відступив, пропускаючи її до будинку.
Він був найкращим другом її батька, Тимура Кейстріва.
Після загибелі батьків, коли Лії було одинадцять, саме Степан став її опікуном.
Він ніколи не був одружений і не мав власних дітей, але за сім років дівчина звикла вважати його рідною людиною.
Степан навчив її багатьох речей: готувати, вести господарство, розпоряджатися грошима й не покладатися на чужу допомогу там, де можна впоратися самостійно.
А ще він завжди хвилювався за неї.
Іноді навіть надто.
— Ти зібрала речі? — запитав чоловік, коли вони зайшли до вітальні.
— Майже.
— Що означає «майже»?
— Те, що залишилося покласти кілька дрібниць.
— Сподіваюся, ці дрібниці не займають половину твоєї кімнати.
— Степане!
— Що?
— Ти сьогодні вирішив до всього чіплятися?
Чоловік зітхнув і сів у крісло.
— Просто завтра ми вирушаємо.
Усмішка зникла з обличчя Лії.
— Я пам'ятаю.
— Дорога займе п'ять днів. Не хочу, щоб посеред шляху ти згадала про якусь необхідну річ.
— Усе потрібне візьму.
Степан уважно подивився на неї.
— Ти боїшся?
Лія трохи помовчала.
— Не знаю.
— Це не відповідь.
— А я й сама не знаю, що відчуваю! — вигукнула вона. — Мене відправляють до чоловіка, якого я майже не пам'ятаю. Я навіть не знаю, чи захоче він зі мною розмовляти!
— Захоче чи ні, але поговорити вам доведеться.
— А якщо він виявиться нестерпним?
— Тоді тобі знадобиться все твоє терпіння.
— У мене його небагато.
— Я помітив.
Лія пирхнула.
Степан ледь усміхнувся, але швидко посерйознішав.
— Якби я міг скасувати цю угоду, давно б це зробив.
— Знаю.
— Твій батько був моїм найкращим другом, але цього його рішення я ніколи не розумів.
Лія опустила погляд.
Вона любила своїх батьків. Пам'ятала мамині обійми, батьківські жарти, сімейні вечері.
Але щоразу, коли думала про шлюбну угоду, відчувала образу.
Відредаговано: 16.11.2026