Розділ 4

Рендал

Вчасно, треба сказати, я прийшов до рудої бешкетниці. Ще трохи – і грандіозного скандалу було б не уникнути. Навіть якби її батьки й відмовили кеннерові, це вже не мало б жодного значення. Я не перший рік працюю шукачем і надивився на таких нещасних, яких потім усім світом шукають, і на таких мерзотників, як цей Полкіс. Не пішов би він без дівчини. А якби й пішов, то, зрештою, влаштував би низку прикрощів для ліра Ейдера та його родини, позбавивши їх репутації, статків та можливості заробляти. А Терріньєрту все одно забрав би собі як трофей, як символ своєї влади та могутності, бо такі ґартові виродки тільки на таке здатні! Нічого іншого від них чекати не варто.

— Тож про що ви хотіли мене запитати, пане Керстонворте? — напруженим голосом поцікавився Лисиччин батько. І це не дивно, зважаючи на характер та авантюризм його доньки. 

— Думаю, ви, ліре, і самі здогадуєтеся. Ваша донька Терріньєрта декілька років тому влаштувала пожежу, спаливши дотла будинок мадам Рорті. Ширилися різні чутки: і що вона когось там буцімто убила та, аби це приховати, підпалила будівлю, і що це була помста за відмову взяти її в учениці. Проте мене цікавить інше. 

Почувши це, голова роду Ейдерів заціпенів, зблід і, схоже, зціпив зуби, бо аж жовна під вилицями випнулися. 

— Моя донька нікому не зашкодила, а за будинок ми виплатили компенсацію, — лір говорив спокійно та впевнено. Найімовірніше, не брехав.

— Я знаю, проте мене цікавить інше. Чому я не знайшов ніяких згадок про той інцидент? Маю на увазі, офіційних згадок: ні доказів, ні опитувань свідків, ні відкритої справи… Навіть заяви не було! Тож скажіть, як так сталося?

Чоловік дивився на мене з таким щирим подивом в очах, що я легко виснував: його реакція збігалася з реакцією Терріньєрти. Обоє не очікували почути подібне, тож, схоже, розповідь рудоволоски все ж була правдивою. Або ж вони заздалегідь усе обговорили й виробили однакову стратегію поведінки. Могла дівчина розказати татусеві про свою зустріч зі страшним шукачем? Могла! Щоправда, тоді їй самій було б непереливки. 

— Уперше від вас чую, що не було ні заяви, ні справи. Клянуся Ганрієтою, нас запевняли, що ось-ось – і Террі відправиться до в’язниці! 

— За що? Вам сказали, у чому саме її звинувачують?

Я витягнув із кишені старенький записник та олівець. Давня робоча звичка – завжди носити його зі собою. Він, звичайно, був не надто презентабельним, але я цим не переймався. 

Лір Ейдер задумався. Звів брови до перенісся, щосили, схоже, відтворюючи в пам’яті події минулих років. І що завзятіше він силувався згадати, то більше нерозуміння з’являлося на його обличчі, а вслід за цим і злість.

— Велика Ганрієто, я навіть не можу згадати! 

— Тобто вам ні не показали документів, ні не сказали, у чому звинувачують вашу доньку? Я так розумію, ви заплатили чималу суму, але навіть не знали за що?

Зрештою, це й не дивно: кожен батько намагався б насамперед рятувати від буцегарні власну дитину. І лір це підтвердив своїми наступними словами. Заплатив – та й забув, як страшний сон. Звісно, я його чудово розумію, але як часто це нам заважало! Ось і зараз немає жодного доказу, що Терріньєрта була невинною в тій ситуації, та й натяків про сфабриковану чи зам’яту справу навіть зі свічкою удень не знайдеш. 

Імені слідчого лір Ейдер також не запам’ятав, проте докладно описав його зовнішність. Хоч щось! Як то кажуть, на безриб’ї і рак – риба!

— Пане Керстонворте, благаю, Террі ні в чому не винна! — батьківські почуття в чоловіка все ж узяли гору. — Я вже заплатив за пошкоджене майно, доньці заборонили використовувати будь-яку магію, крім побутової. Ця історія давно в минулому, я б не хотів її ворушити. 

— До речі, про заборону. А звідки вона взялася, якщо не було жодної справи?

Це питання не давало мені спокою. Воно постійно спливало в голові, дратувало, мов докучлива муха біля вуха, яка повсякчас дзижчить і дзижчить. Хто заборонив? Я мав декілька версій, але хотів почути правдиву відповідь. 

— Я заборонив, — важко зітхнувши, зізнався лір Ейдер. — Доньці сказав, що це вимога слідчого, але це не так. 

— Тоді ви злочинець, ліре Ейдере, — чоловік із жахом поглянув на мене й аж рота роззявив від нерозуміння. — Я знаю, що в Терріньєрти темна магія. За те, що ви не віддали її навчатися керувати своїм даром, вас, згідно зі законом, треба покарати. Але ваша донька дещо втнула, і це, найімовірніше, у суді стане аргументом на вашу користь, тож і найбільше, що вам загрожуватиме, – штраф.

Я говорив неправду. Відверто грав на нервах схвильованого й наляканого батька. Який суд? Хто взагалі писатиме на нього заяву? Ну, не помітив чоловік у доньки темної енергії, буває. Це некромантів намагаються відразу навчати приборкувати свою силу, та й те, якщо виявили. Але цього лір Ейдер не знав, а я вже не перший день у шукачах, щоб відчувати докори сумління. 

— У Террі немає темної магії, — уперто заперечив чоловік. 

— Ліре, я все розумію…

— Ні, пане Керстонворте, не розумієте! Я перевіряв дочку десятки разів! — Лисиччин батько швидким кроком підійшов до свого робочого стола, прошепотів якесь закляття й висунув шухляду. Дістав звідти кипу паперів і простягнув їх мені. — Ви самі можете в цьому впевнитися! У Террі не темний тип магії, а відхилення в розвитку магічного ядра. Насправді це рідкість, але таке теж буває. 

Несподівана новина збила мене з пантелику. Цього не могло бути! Я відчував темну силу, яка вирувала навколо нас, коли дівчина втратила над собою контроль. Таку енергію ніяк не сплутаєш із чимось іншим, це просто немислимо!

У темної магії є, так би мовити, своя особливість. Коли її відчуваєш, здається, ніби ти випив якогось нектару, у роті з’являється солодкий, терпкий і водночас гіркий присмак. Не справжній — фантомний, але він є. І якщо інший темний тільки підживлявся від викиду сили, то на світлих вплив був абсолютно протилежним. Ну, а про звичайних людей нічого й говорити. То як рудоволоска могла бути не темною, якщо все збігалося?