Розділ 17. Айві.

Це був останній день у Лондоні.

Сказати, що ця пригода була неймовірною, — означало б применшити все, що зі мною тут сталося. Лондон вразив мене до самого серця: його вулиці, старовинні будівлі, парки, мости, галасливі площі й тихі куточки, які Нейт знаходив для мене один за одним. Усе це залишилося б не лише в пам’яті — я повезла б із собою фотографії, які щоразу повертатимуть мене в ці дні.

Хоча, якщо бути чесною, я досі не могла зрозуміти, що саме мені сподобалося більше — архітектура міста чи те, що Нейт увесь цей час був поруч. Поруч із ним було спокійно й безпечно, і саме це здавалося найдивнішим, якщо згадати, з чого все почалося.

Ще до поїздки сам факт, що мені доведеться залишитися з ним в одній квартирі, викликав такий страх, що він ледь не переріс у панічну атаку. Здавалося, я зовсім його не знаю: за спокійним обличчям, жартами й дивною здатністю завжди знаходити потрібні слова могла ховатися людина, про яку мені взагалі нічого не було відомо. Мене лякала навіть не сама присутність Нейта, а те, що я могла про нього дізнатися і, ще більше, те, що могла відчути поруч із ним.

Мабуть, саме тому зустріч із його мамою стала для мене таким переломним моментом. Коли вперше побачила Розалі, ніби щось усередині нарешті відпустило. Її енергетика просто заповнила весь простір навколо: тепла, легка й якимось незрозумілим чином знайома. Поруч із нею в грудях поступово ставало легше.

А потім, сидячи на дивані й розглядаючи фотографії, я раптом згадала свою маму. Скільки разів сама сиділа ось так у нашій вітальні — між мамою й татом, слухала їхні розмови, сміялася з якихось дурниць, сперечалася з братом через пульт від телевізора. Це були звичайні моменти, які в дитинстві здавалися настільки буденними, що я навіть не замислювалася, наскільки вони важливі. А тепер віддала б усе, щоб хоча б на кілька хвилин повернутися в один із них.

Мабуть, саме тому поруч із Розалі я вперше за довгий час відчула щось схоже на дім. Не тому, що вона нагадувала мені маму, а тому, що поруч із нею я знову могла бути тією самою Айві, яка просто сидить у вітальні зі своїми батьками й знає, що їй нічого не загрожує.

А потім серед фотографій побачила ще дещо — Тома й Нейта. Вони були разом у якомусь дитячому таборі, і я навіть пам’ятала той табір. Пам’ятала, як брат тоді намагався вмовити мене поїхати разом із ними, а я категорично відмовилася, бо вважала це неймовірно дурною ідеєю.

Тепер, дивлячись на ту фотографію, не змогла стримати усмішки. Якби я тоді не була такою впертою, можливо, ми з Нейтом зустрілися б набагато раніше. Можливо, знали б одне одного роками, і він був би для мене просто другом мого брата. А можливо, все склалося б зовсім інакше.

Хто знає? Життя чомусь завжди знаходить найдивніші способи звести людей саме тоді, коли вони найменше цього очікують.

І, мабуть, я не хотіла б нічого змінювати. Якби ми зустрілися раніше, можливо, я ніколи не стала б тією Айві, якою була зараз, а Нейт не став би тим чоловіком, якого тепер знала. Тому все сталося саме так, як мало статися.

Я приїхала до Лондона зі страхом, а тепер їхала звідси з відчуттям, ніби залишаю тут частину себе.

Але щоразу, коли згадувала про вчорашній поцілунок, серце починало шалено калатати, ніби вирішило нагадувати мені про нього замість будильника.

Після того я майже не могла заснути. Крутилася з боку на бік, заплющувала очі, а за кілька хвилин знову їх розплющувала, бо в голові раз у раз прокручувався той самий момент: його погляд, обережний дотик до моєї щоки, те, як він нахилився до мене, а я сама потягнулася назустріч.

Мені це дуже сподобалося.

Насправді — набагато більше, ніж була готова собі зізнатися.

І, мабуть, саме тому вчора я так і не наважилася сказати про це Нейту. Просто не уявляла, як це зробити й при цьому не виглядати в його очах повною дурепою. Наче мені двадцять, а не двадцять вісім, і я вперше в житті не знаю, що робити після поцілунку.

У результаті прокинулася майже не відпочивши, з важкою головою й абсолютно дурною думкою: як тепер дивитися Нейту в очі?

Можливо, просто поводитися так, ніби нічого особливого не сталося.

Спокійно привітатися, поговорити про сніданок, запитати, о котрій ми виїжджаємо, а про вчорашній вечір узагалі не згадувати. Якщо він сам нічого не скаже, можна зробити вигляд, що я теж не надала цьому великого значення.

Може, навіть пожартувати.

Або…

Ні.

Чорт, Айві.

Це настільки по-дорослому, що аж соромно.

Ледь не засміялася сама з себе, коли зрозуміла, що подумки вже придумую цілий план, як уникнути одного простого погляду в очі чоловікові, якого ще вчора сама поцілувала.

Залишалося тільки вийти з кімнати й перевірити, наскільки добре в мене вийде вдавати, що я абсолютно спокійна.

***

На мій подив, коли я вийшла з кімнати, в будинку нікого не було. Точніше, не було Нейта.

Одразу почала панікувати. Залишатися самій у чужому будинку виявилося набагато менш комфортно, ніж очікувала. Кілька секунд просто стояла посеред коридору, намагаючись зрозуміти, куди він міг подітися, а потім почала заглядати в кімнати, озираючись навколо.

Саме в цей момент дверна ручка заворушилася.

У замку повернувся ключ, і я поспішила до дверей. Але щойно вони прочинилися, різко зупинилася.

Першим у будинок з-за дверей з’явився величезний букет квітів, а вже за ним — Нейт, який незграбно задкував усередину, намагаючись одночасно втримати квіти й не зачепити ними дверну раму.

В іншій руці він тримав дві чашки кави.

Зрештою Нейт таки розвернувся, зачинив за собою двері й тільки тоді помітив мене. На його обличчі на секунду промайнуло щире здивування.

— Ох, Айві. Ти не спиш?

Мовчки опустила погляд на годинник на зап’ясті, ніби щойно згадала про його існування.

— А як це ти вийшов, що я не почула?

Нейт, здається, лише тепер усвідомив, що досі стоїть у взутті посеред будинку. Він швидко рушив уперед, ніби вирішив не затримуватися на цьому питанні, а я пішла за ним буквально по п’ятах.