У всьому винен захід сонця

Епілог

Айві

 

Ми повернулися до Нельсона — Нейт і я. Тепер потроху звикаємо до спільного життя.

Якщо чесно, досі не зовсім розумію, як ми взагалі до цього дійшли. Ще зовсім недавно я жила тут, на ранчо, сама. Ну, іноді мене, звичайно, бентежив своєю присутністю Том, але це траплялося не так часто. А тепер я прокидаюся в одному будинку з чоловіком, якого спочатку навіть не планувала впускати у свій дім. Тепер він займає половину ліжка, забирає мою ковдру уві сні й чомусь досі вважає, що готує краще за мене.

Хоча з останнім я категорично не погоджуюся. Але не кажіть йому.

Минуло три місяці відтоді, як Нейт переїхав до мене на ранчо. Спочатку я думала, що він просто поживе тут трохи, а потім повернеться до Лондона, коли робота остаточно його покличе назад. Але Нейт, як завжди, мав власну думку з цього приводу: він вирішив залишитися й кілька разів дуже переконливо пояснив, чому мені навіть не варто намагатися його звідси випровадити.

За його словами, природа, тиша й усе, що його тут оточувало, неймовірно його надихали. І, здається, він не перебільшував.

За ці три місяці Нейт завершив п’ять великих проєктів — від розробки перших ідей до запуску рекламних кампаній. Його клієнти були в захваті, компанії рекомендували його одна одній, а нові пропозиції надходили швидше, ніж він устигав їх розглядати.

Тож приблизно двічі на місяць Нейту все-таки доводилося літати до Лондона на зустрічі — іноді на одну, іноді на кілька. Проте навіть це поступово змінювалося. Він переносив частину роботи до Ванкувера, розширював там команди, делегував більше обов’язків асистентам і розвивав свої офіси в Орегоні, Вашингтоні та Сан-Франциско.

У його компаніях працювало понад тисячу людей.

Я досі не розуміла, як одна людина здатна зробити стільки всього й при цьому залишатися при здоровому глузді. Нейт, здається, теж не розумів, але мене найбільше вражало навіть не це, а те, що він усе одно знаходив час для мене й ранчо.

Спочатку я щиро намагалася переконати його, що він не може працювати цілодобово.

— Ти взагалі знаєш, що таке вихідний?

— Так.

— І?

— День, коли я можу працювати трошки менше.

Я лише подивилася на нього, не вірячи власним вухам.

— Нейте, ти безнадійний.

Він тільки всміхнувся, а потім пішов допомагати мені з кіньми. Зрештою, я перестала сперечатися, бо Нейт справді любив цю роботу й зовсім не сприймав її як обов’язок.

Ми часто виїжджали верхи до підніжжя Маунт-Гібсон-Парку, і я досі не могла звикнути до того, наскільки там красиво, особливо ввечері. Проводжати звідти сонце було окремим видом задоволення: ми могли просто сидіти на конях і мовчати, спостерігаючи, як світло поступово змінюється, а сонце повільно ховається за горизонтом. Щоразу я затримувала подих, наче бачила це вперше.

Іноді ми навіть брали із собою кошик для пікніка. Не тому, що були якимись надзвичайно романтичними людьми, а тому, що дорога додому займала чимало часу, а я майже гарантовано рано чи пізно починала кричати:

— Нейте, я голодна!

Він зазвичай лише хитав головою й нагадував, що саме тому й узяв їжу.

— Я знала, що ти мене любиш.

— Я просто не хочу, щоб ти з’їла мого коня.

— Не хвилюйся. Він занадто жилистий.

Нейт кілька секунд дивився на мене, перш ніж зауважити, що іноді йому страшно зі мною. Я ж запевняла, що мені з ним ніколи не страшно, на що він незмінно відповідав, що це лише тому, що я не усвідомлюю, наскільки він небезпечний.

— Звичайно, — погоджувалася я.

А потім він усе одно простягав мені сендвіч.

Такі моменти стали для мене звичними, і, мабуть, саме це дивувало найбільше. Колись я думала, що мені буде складно впустити когось у своє життя, звикнути до чужих звичок, постійної присутності поруч і необхідності враховувати не лише себе.

А потім з’явився Нейт.

Він виявився настільки чуйним, добрим і легким у спілкуванні, що я іноді сама не розуміла, як мені так пощастило. Якби не його терпіння, наполегливість і вміння не тиснути на мене, але водночас не дозволяти тікати від власних почуттів, можливо, я справді залишилася б сама, завела десять котів, а потім ще одного й переконувала б усіх, що мені цілком комфортно.

До Нейта жоден чоловік не змушував мене почуватися настільки спокійно поруч із собою. Він страшенно любив дотики й міг просто пройти повз, торкнутися моєї спини, обійняти мене біля плити, поцілувати в скроню або притягнути до себе без жодної причини. Спочатку я не знала, що з цим робити, а тепер мені дивно, коли він цього не робить. І, здається, з кожним днем я закохуюся в нього ще сильніше.

Мій брат теж нарешті подорослішав, узяв відповідальність за власне життя, з’їхав із мого будинку й повернувся до дружини. Вони помирилися, хоча, за словами самого Тома, зараз перебувають лише на «стадії залицяння». Він купує їй квіти й подарунки, водить на побачення, а вона робить вигляд, що ще думає.

Як би там не було, він нарешті виглядав щасливим, і я перестала за нього переживати. Щоправда, це зовсім не заважає йому час від часу телефонувати мені посеред ночі, щоб поскаржитися на друзів, роботу, дружину чи просто на те, як сильно він утомився.

Одного разу він подзвонив о другій ночі й одразу запитав:

— Айві, ти спиш?

— Тепер уже ні.

— Чудово. Мені треба з кимось поговорити.

Нейт сонно повернувся на інший бік і пробурмотів, щоб я його заблокувала. Я ледве стримала сміх, але, звісно, цього не зробила. Зрештою, Том теж став частиною цього дивного життя, і, хоч би як він мене діставав, я не збиралася від нього відмовлятися.

Розалі, мама Нейта, теж зовсім не заперечувала проти його переїзду. Навпаки, коли ми повідомили їй про наші плани, вона навіть допомагала йому пакувати речі.

— Мамо, ти хоч трохи засмучена?

— Ні.

— Зовсім?

— Ні.

— Я твій єдиний син.

— Саме тому я хочу нарешті трохи відпочити.

Я тоді ледь не впала зі сміху, а Нейт, звичайно, вирішив зіграти ображеного й заявив, що мама розбила йому серце. Вона навіть не підняла голови від валізи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше