Розділ 16. Айві.

Наступного ранку прокинулася раніше, ніж зазвичай. Кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, слухаючи тишу навколо. За вікном хтось проїхав дорогою, десь унизу грюкнули двері, а крізь штори пробивалося м’яке ранкове світло. Повільно перевернулася на спину, втупилася в стелю й майже одразу згадала вчорашній вечір.

Пляж, шум води, голос Нейта й те, як він тримав мене, коли я плакала. Від самої згадки щоки несподівано потеплішали. Хотілося сховатися від самої себе, бо вчора я розповіла йому те, про що майже ніколи не говорила вголос. Те, що роками намагалася тримати десь глибоко всередині.

Він був поруч. Не став сипати зайвими запитаннями, не дивився на мене з жалем і не намагався знайти якісь правильні слова. Просто тримав мене, поки я не заспокоїлася.

Сіла на ліжку, поправила волосся, що розсипалося по плечах, і потягнулася до телефона на тумбочці. Екран одразу засвітився кількома сповіщеннями, а серед них я побачила повідомлення від Тома.

Том: Оріон з’їв твої гортензії.

Кілька секунд просто дивилася на екран, не до кінця розуміючи, що саме прочитала. Потім відкрила наступне повідомлення.

Том: А вівці зламали паркан.

Ну звичайно. Варто було залишити Нельсон лише на кілька днів, і вдома вже почався маленький апокаліпсис. Палець завис над клавіатурою, поки намагалася придумати, що взагалі на це відповісти.

Я: Як саме Оріон примудрився дістатися до гортензій?

Відповідь від Тома прийшла майже одразу, наче він тільки й чекав на це запитання.

Том: Не знаю. Я залишив його на дві хвилинки, якраз пішов за кормом. Напевно, не дочекався, дружок.

Мимоволі пирхнула, уявивши цю картину.

Саме в цей момент у дверях з’явився Нейт. Він тримав у руках дві чашки кави й кілька секунд просто спостерігав за мною, перш ніж зайти.

— Схоже, ранок у тебе почався добре.

— У мене вдома катастрофа, — повідомила я, відкладаючи телефон убік.

Нейт простягнув мені одну з чашок.

— Настільки серйозна?

Обхопила каву обома руками, зігріваючи долоні об теплу кераміку, й зітхнула.

— Оріон з’їв мої гортензії.

Він завмер із чашкою біля губ.

— Оріон?

— Так. Той самий Оріон, який має вигляд невинного ангела.

— Він дійсно такий душка.

У голосі Нейта прозвучала така щира впевненість, що я лише похитала головою.

— Коли я там був, цей хлопець не створював проблем.

Скривилася.

— Так, і я здивувалась. Бо він не завжди підпускає когось до себе. А ще… вівці зламали паркан.

Розповідати про справи на ранчо чомусь було приємно, особливо коли Нейт так зацікавлено слухав. Здавалося, йому самому трохи бракувало всього цього.

— О.

Цього разу його реакція була значно серйознішою. Він поставив чашку на край столу й потер підборіддя, ніби справді намагався оцінити масштаби катастрофи.

— Це вже серйозніше.

— Я теж так думаю.

— Можливо, вони планують втечу.

— Не смішно.

— Напевно, в Тома прокинулися лідерські якості, і тепер на фермі панує тоталітарний режим, — Нейт навмисно змінив голос, насупив брови й дуже серйозним, грубуватим тоном додав: — Порушників режиму буде покарано.

Легенько штовхнула його рукою, коли підводилася з ліжка й прямувала до дзеркала, що стояло навпроти.

— Добре. Не сміюся.

— Ти не просто сміялася. Якби могла, зареготала б, як доктор Зло.

— То була нервова реакція.

Закотила очі. Усмішка все ж торкнулася губ, але легкість між нами поступово зникла. Ні в мене, ні в нього вже не залишилося тієї безтурботної грайливості. Напевно, обоє розуміли, що серйозної розмови нам уже не уникнути.

Повільний вдих, коротка затримка подиху — і такий самий повільний видих.

— Я через два дні повертаюся додому.

Нейт не відповів одразу. Лише трохи змінив позу, сперся стегном об стіл і подивився на мене.

— Через два?

— Мм. — Кивнула, стискаючи косметичку в руці. — Том, мабуть, уже мільйон разів пошкодував, що погодився залишитися головним на ранчо.

Нейт схрестив руки на грудях. М’язи на передпліччях напружилися, і мій погляд мимохіть затримався на них, перш ніж знову повернутися до його очей. Здавалося, він теж трохи нервував, хоча всіляко намагався цього не показувати.

— Думаю, він упорається. Непогано, принаймні.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю. Може, просто хочу в це вірити.

Кутик його губ ледь піднявся, але моя увага вже була прикута зовсім до іншого. Ще вчора думала лише про те, як пережити вечір після зустрічі з Емілі, а сьогодні вже рахувала, скільки часу залишилося до повернення додому.

Два дні.

Усього два.

Погляд похмурішав. Відмахнутися від цієї думки не виходило.

— Ну що ж… Доведеться насолодитися останніми днями.

— Останніми?

— У Лондоні, — уточнила я, піднявши голову й зустрівшись із ним поглядом. — Не роби такого обличчя.

— Якого?

Нейт одразу почав навмисно кривлятися, витягуючи губи й насуплюючи брови. Виглядав настільки безглуздо, що я все-таки усміхнулася.

— Оцього дивного, — пояснила я, розмахуючи руками в його бік. — От зараз саме такого.

Кутик його губ сіпнувся.

— Тоді нам точно є чим зайнятися.

— Нам?

— Ти ж не думаєш, що я просто відпущу тебе додому після того, як витратив стільки часу на підготовку цієї подорожі?

На мить мене це насторожило. Усередині щось неприємно стиснулося, але майже одразу відпустило. Мені й самій хотілося провести з ним ці два дні. Більше того — тепер ця думка подобалася значно сильніше, ніж мала б.

— О, тобто це все через твоє самолюбство?

— Звичайно.

— А я вже подумала…

— Поживемо ось так ще пару днів, і будемо як ота типова сімейна парочка, — абсолютно серйозно додав Нейт.

Не стримала тихого сміху.

— Господи, тільки не це.

Він підняв чашку до губ, приховуючи усмішку, а погляд знову ковзнув до телефона, який залишила на столику біля ліжка. На екрані вже висвітлювалося нове повідомлення — напевно, знову від Тома. Цього разу я навіть не потягнулася до нього.