***

Годинник на стіні пожежної частини ліниво цокав, відміряючи час до кінця зміни. Олексій неквапливо допивав холодну каву, що давно втратила свій смак, спостерігаючи за колегами. Хтось переглядав новини, хтось чистив спорядження, а хтось просто відпочивав у кутку. Стіни вкриті старими плакатами з правилами безпеки, які Олексій знав на пам'ять, великий червоний вогнегасник - усе виглядало настільки буденно, що можна було забути про небезпеку, яка завжди поруч.

Новенький, що пропрацював всього дві зміни у їхній частині, і це була третя, кудись зник з його поля зору. "Непосидючий" - перше слово, яке приходить в голову Олексію при згадці про Назара. Молодий, сповнений енергії і, здавалося, майже безтурботний, він швидко привертав до себе увагу.

- Хто-небудь, запальничку не позичите? -  запитав Назар, простягаючи руку в бік Олексія. - Бо свою я частенько гублю, - продовжив він з посмішкою.

- Ось, тримай, - Олексій потягнувся до кишені і дістав запальничку. Він поклав її на стіл, але руку не прибрав. - Не варто, - промовив він, дивлячись в очі Назарові, - знову про це нагадуватиму: не діліться вогнем на зміні. Можна накликати біду. 

- Всього лише забобони. Я в це не вірю. - Назар знизав плечима і повернувся до годинника, нервово постукуючи пальцями по столу, - тим паче до кінця зміни залишилося три години. Хіба може щось трапитися?

- Бували різні випадки, - озвався Андрій, що дрімав у кутку, - одразу видно, що ти без досвіду. 

- Я добре показав себе на навчанні, не даремно мене направили до вас, - Назар, сів напроти Олексія, забувши для чого просив запальничку. Він любив повихвалятися своїми успіхами, але зараз його самовпевненість виглядала трохи натягнутою.

- На твоєму місці я більше приділяв би увагу прикметам. - Олексій тільки глянув зкоса на хлопця, який ще не встиг побувати біля справжнього вогню, що знищує все на своєму шляху. Жодне тренування не зрівняти з тим навантаженням, яке відчувають пожежники, борючись із цією стихією. Та найважче - це бачити людей, що постраждали від лиха. Відчай і сльози у їхніх очах завжди залишають глибокий слід у душі.

Роздуми Олексія обірвала сирена, що заволала на все приміщення. Від несподіванки його серце закалатало сильніше, а кінчики пальців почало поколювати. Він зірвався з місця і підбіг до стелажа, де мирно лежала уніформа.

- Ось бачиш, - озвався Андрій, зводячись на ноги, - в нашій професії і хвилини достатньо, щоб щось трапилося.

Назар тільки дивився на більш досвідчених колег, які з неймовірною швидкістю вдягали заздалегідь підготовлене спорядження. Він не одноразово виконував подібні дії,  відточуючи навички, і був найкращим серед одногрупників. Та зараз усвідомив, що стоїть мов вкопаний, і не знає, що робити. Вся підготовка і успіхи, якими він пишався, кудись поділися, вивітрилися з його голови.

- Чого ти стоїш? - крикнув Олексій, - вдягайся, тебе ніхто чекати не буде.

Олексій помітно нервував, він ледь не зірвався на хлопця, хоча розумів, що Назар вперше їхатиме на виклик. І це заціпеніння відчував ледь не кожен другий. Одразу пригадався його перший виїзд на пожежу. Він нервував, навіть боявся, але намагався не показувати емоції напарникам, маскуючи їх під вдавану впевненість. Його тодішній наставник, Олег Вікторович, подивився на нього пильно і спокійно сказав: "Не бійся показати свої емоції, але не давай їм керувати тобою. Холодний розум - ось що потрібно". Хоч він давно вже на пенсії та ці слова врізалися Олексієві в пам'ять.

Як би Олексій не намагався зосередитися на роботі, йому здавалося, що повітря в приміщенні стало важким, насиченим тривогою. Якесь внутрішнє передчуття турбувало його, він спробував не піддаватися цьому. 

Всі вже були готові до виїзду, навіть Назар впорався зі спорядженням і стояв у очікуванні. Його руки тремтіли і він помітно зблід, але скарги чи хоча б звук не подавав. 

Пожежники позаймали свої місця. Олексій з Назаром сіли у кабіну біля водія. Володя, водій червоно-білого авта, завів двигун, і рев мотору прокотився по ангару, відлунюючись від стін. Пожежна машина, ніби жива істота, застогнала і рвонула вперед, стрімко набираючи швидкість. 

Вже з сиреню вони їхали по вулицях міста. Один поворот змінювався іншим. Перехожі озиралися на звук, що несамовито лунав, попереджаючи про біду. 

Олексій зрозумів, що вони їдуть в район, де знаходиться його будинок. Ось промайнули магазин, де він з дружиною купував продукти, той сквер, де гуляв із сином. Тривога, яку намагався заглушити, повернулася з новими силами, і майже переросла в паніку.

- На якій вулиці пожежа? - Ледь чутно видавив із себе Олексій. Через сирену його майже не було чути, тому голосніше повторив питання. - Де пожежа?

- На вулиці Першого Травня, - не відводячи погляд від дороги, промовив Володимир.

- Який номер будинку? - Він розвернувся до водія, впираючись однією рукою об торпеду, очікував на відповідь.

- Сорок, - коротко відповів Володимир, - майже приїхали.

Олексій видихнув: горів закинутий будинок неподалік його дому. "Підлітки таки догралися," - подумав він. Не раз їм говорили, щоб не жартували з вогнем. Олексій особисто проводив урок з техніки безпеки і як правильно поводитися у випадку загорання. Певно марно.