Глава 5. Звана вечеря

Підіймаю голову. Юліан стоїть біля тумби, впершись у неї сідницями. Руки запхані в кишені. І той самий погляд з-під лоба. Який би я воліла ніколи не бачити.

Не знаю, що хочеться зараз більше: розплакатися від свого принизливого стану чи стукнути йоржиком цього самовдоволеного багатія.

— Я твоєї поради не просила, — бурмочу під ніс. Розвертаюся до нього спиною і збираюся продовжити розпочате. — Якщо такий мудрий, то бери і сам мий, — кажу тихо, щоб він не почув. — Білоручка…

— Не проблема, — хмикає Юліан і я завмираю.

Чорт! Він мене почув! В цьому кахельному палаці аж занадто хороша акустика. Сором вмить заливає щоки.

Дивлюся на нього через плече. Юліан знімає піджак, розщипає ґудзики на рукавах і закочує їх вище ліктя.

Він не жартує?!

Мої брови летять на чоло зі швидкістю світла. А він тим часом підходить до візочка і бере щітку.

— Посунься, — командує і я слухняно відступаю в бік.

Кілька секунд стою в ступорі. Спостерігаю за тим, як Юліан чистить унітаз. Ошелешено кліпаю. Сорочка на руках натягнулась і я сама не помічаю, як починаю пялитися на його мускули. У нього дуже привабливе тіло. Шкіра медового кольору. Аж лизнути захотілося…

— От бачиш, — його голос повертає мене до реальності. — Не потрібно прикладати стільки зусиль.

— Все, досить, — натискаю кнопку на бачку, щоб змити гель для чищення. — Якщо сюди зайде Алла Олегівна, то я вилечу звідси корком від шампанського. А я цього не хочу.

— Ти влаштувалася сюди на роботу? — Юліан стоїть навпроти і відверто розглядає мене.

— Ні, на підробіток. Я мамі допомогти прийшла, — йду до візочка і беру ганчірку, щоб витерти обідок унітаза насухо. — Насправді я у пошуках роботи, — зітхаю. — Але поки безрезультатно.

— Ти щось конкретне шукаєш? — слідкую поглядом за Юліаном. Він повертає йоржик на місце і йде мити руки.

— Так, щось за спеціальністю.

— І яка у тебе спеціальність, якщо не секрет? — ловлю пильний погляд чорних очей з дзеркала.

— Поки що ніяка, — гублюся і тому всміхаюся. — Я тільки на першому курсі. А буду кухарем. От і шукаю хто б то взяв мене помічником на кухню.

— Чому помічником? — відображення в дзеркалі вигинає чорну брову.

— Бо я ще тільки вчуся, — стинаю плечима. — Вмію готувати лишень яблучний пиріг, — не помічаю, як наша бесіда переходить у звичайне русло спілкування. Без уїдливості і огризання.

— Я люблю яблучний пиріг, — на мить припиняю натирати кахель від відвертого зізнання Барського. Рука завмирає на візерунчастому квадраті.

— Е-е-е, я теж, — розгублено кажу. Закінчую натирати кахель і виходжу з кабінки. Зачиняю двері і йду до візка.

Юліан мовчки витирає руки в білосніжний махровий рушник, що висить на золотому кільці. Відкриває дверку тумби і кидає його в кошик. Оце так! У них навіть тут рушники одноразові?

Спостерігаю, як він розкочує рукави і одягає піджак.

— Гаразд, я піду. Було приємно поспілкуватись, — низький тембр чоловічого голосу відлунює в просторому приміщенні.

— Дякую за допомогу, — дарую йому милу усмішку. — А ти нічого не забув? — киваю в бік кабінки. — Ти ж сюди для чогось прийшов.

— Ця вбиральня не єдина в цьому будинку. Я краще піду, щоб ти могла закінчити роботу.

Спроквола, але впевнено, він підходить до мене. Трохи задираю голову, щоб дивитися йому в обличчя. Від цього чоловіка віє владою і силою. Зіщулююся під його напором. Юліан дивиться на мене так пильно, що мені хочеться сховатися за штору.

— Я хочу вибачитися, — він стишує голос і говорить на тон тихіше, ніж хвилину тому. — За свою недовіру.

Цього я точно не чекала. Глитаю і часто кліпаю. Погляд з-під лоба продовжує сканувати мене.

— Окей, — тільки і кажу, бо його надмірна близькість вибиває мене з колії. Серце стрибає в грудях і б’ється в ребра.

— Отже, Жасміна? — запитально підіймає одну брову.

— Жасміна, — ствердно киваю. Він мовчить і я мовчу.

— Гарне ім’я, — каже нарешті. Дивиться на мене кілька секунд і тоді різко розвертається і зникає за аркою.

Дивлюся на кут стіни, за якою щойно зникла чоловіча постать в чорному костюмі і оторопіло кліпаю.

Очманіти!

Цей Юліан дивний якийсь. Він викликає у мене неоднозначні почуття. То дивує, то дратує, то бентежить.

То йому подобається моє ім’я? Та й попросив вибачення за свої безпідставні претензії. Хм…

Спираюся спиною на прохолодний мармур. Спостерігаю за водичкою, що грайливо стрибає у фонтанчику. Хоча і дивлюся на воду, але бачу перед очима гостре обличчя Юліана, його статуру і міцні руки. От якби опинитися в його обіймах, щоб він підхопив на руки і закружляв навколо себе…

— От я і кажу, що могли б подати королівські креветки, а не устриці, — жіночий голос і цокіт підборів змушує мене повернутися до реальності і випростатися.

За мить з’являються дві дівчини, на вид років двадцяти п’яти. Однозначно старші за мене. Обидві в стильних вечірніх сукнях. Стрункі, елегантні, випещені. Як породисті собаки. Ідеальний макіяж і золоті прикраси доповнюють цих їхні образи.

Вони навіть не дивляться в мій бік. Наче мене не існує. Спокійно заходять кожна в кабінку і роблять свої справи.

— Я також не люблю устриці, але їм, — сміється інша, білявка з прямим довгим волоссям. Схоже розмова не така важлива, якщо вони не припиняють її навіть у моїй присутності. Чи то я для них — порожнє місце?

Ну, звісно. Дівчата з вищої касти. Звикли до обслуги і на таку дрібноту, як прибиральниця, їм начхати.

— Але ж ти знаєш Ольку, — фиркає власниця першого голосу, шатенка в сріблястій сукні. — Їй би лишень вимахнутися.

— Цікаво, що подадуть на десерт? — білявка виходить з кабінки і йде до умивальника. А я удаю, що натираю підлогу навколо фонтану. — Я вклала в подарунок для Ольки досить таки не малу суму і хочу з’їсти щось неймовірно смачне!

— Шоколадний фондан і свіжа полуниця тебе влаштує? — шатенка також закінчила всі справи і стає мити руки.