Я лежала на шезлонгу, ніби приросла до нього спиною, плечима, навіть кістками. Сонце пекло так, що можна було подумати воно має намір мене випалити, знищити останні сліди думок, а разом із ними й мене саму. Та, на жаль, думки жили й плодилися, наче отруйні змії. Вони клубочилися у голові, не даючи ані хвилини спокою, й жодна з них не була світлою. Навпаки - темні, як мазут, важкі, липкі, вони розтікалися по мені зсередини.
Дві години. Дві довгі, кляті години я спостерігала, як Давидка сміявся на водяних гірках. Сміх тоненький, дитячий, з тими його "ура!" та "ще-ще-ще!". Він пищав від щастя, тупотів босими п’ятами по слизьких сходах і летів униз так, ніби вода його стихія. І поруч був він. Рафаель. Чи то не Рафаель. Я не знала справжнього імені цього чоловіка і, може, воно мені й не треба. Бо що менше назв, то менше реальності. Якщо не називати, не визнавати, може, воно й не існуватиме. Якби ж це працювало.
Він тримав Давидку на руках, спускався з ним на найкрутіших гірках, підкидав у воду, наче то його рідний син. Наче він справді мав право так сміятися разом із моїм братиком. Я дивилася і не могла повірити. Цей чоловік, якого я бачила холодним, небезпечним, жорстким, раптом сміявся. По-справжньому. Так, що сміх дзвенів у вухах, і в ньому не було ані краплі фальші. Це лякало мене більше, ніж якби він залишався байдужим. Бо у світі, де все чорно-біле, найстрашніше - сіра зона. І ось він демонстрував мені цю сіру зону: той, хто має бути ворогом, може виглядати як люблячий тато.
Я свідомо не підходила. Не сміла. Не хотіла. Бо один крок у їхній бік і я б визнала, що це моє життя. Що так і є. Що я частина цього абсурдного театру, де він грає роль чоловіка й батька. І як тільки я визнаю, як тільки підійду ближче - це вже не буде грою. Це стане реальністю. А я не готова її прийняти.
Давидка, переповнений енергією, зрештою приєднався до гурту дітей на маленькій гірці. Йому там було весело, він уже й без "Рафаеля" міг розважатися. І тоді цей чоловік рушив до мене. Повільно. Впевнено. З тією владністю у кроці, яка змушувала кожну клітинку мого тіла стискатися від відрази й опору.
Його тінь впала на мене, ніби сонце зненацька закрили. Наче відключили світло, і залишилася тільки темрява. Я відчула запах хлорованої води й легкий відблиск його тіла, ще вологого від басейну. І водночас той самий спокійний холод, що від нього завжди йшов.
- Красуне, ти тут одна відпочиваєш? - жартома кинув він, сідаючи на сусідній шезлонг. Його голос лунав так буденно, ніби це звичайний діалог на пляжі. - Чому з нами не веселишся?
Я вдихнула й видихнула, ніби намагаючись змити його присутність із легень.
- Та ви й двох ніби непогано справляєтеся, - відрізала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Я чекала реакції. Чи почує він у моїх словах ревнощі? Чи усміхнеться? Чи кине уїдливу репліку? Але він лише легенько підняв брову. І мовив зовсім інше:
- Якщо ти пам’ятаєш, - його голос був спокійний, рівний, мов він питав про погоду, - то завтра весілля.
Мене перекосило. Пам’ятаю? Краще б я забула. Краще б стерла пам’ять, почала життя з нуля. Без нього. Але слова застрягли в горлі, і я лише дивилася на нього, наче він щойно вирік смертний вирок.
- Кого ти хочеш бачити на весіллі? - нахилився він ближче, і я відчула тепло його тіла.
- Нікого, - вирвалось у мене одразу. І це була правда. Це і так жах. А кликати когось на цей жах - подвійне покарання. Я не настільки самогубиця.
Чоловік навіть не здивувався. Лише кивнув, наче підтвердив свої здогади.
- Цього я й очікував, - мовив він. Його погляд ковзнув по мені так, що я хотіла сховатися під рушником. - Бо крім матері та брата у тебе й справді нікого немає. Завтра до цього списку додасться ще одна людина. Я. Твій законний чоловік.
Мене скрутило зсередини від цих слів. "Законний чоловік" - він вимовив це так, ніби це щось святе. Ніби це подарунок. А для мене це було вироком.
- Обручки я вже вибрав, - сказав це з легкою усмішкою, наче йшлося про романтику.
Я мовчала. Обручки, кільця… золото. Яка різниця? Це лише метал. Холодний, як кайдани. І чим дорожчий метал, тим зловісніша клітка. Пташка в золотій клітці не менш нещасна, ніж у залізній.
- Але, - він нахилився ще ближче, його голос став нижчим, - ти можеш вибрати сукню.
- Сукню? - Я глянула на нього так, ніби він щойно пожартував, і то невдало.
- Авжеж. Я можу обрати й сам. Але тоді, повір, це буде найкоротша й найінтимніша сукня, яку ти тільки можеш уявити.
Його погляд неспішно ковзнув моїми ногами. Я відчула, як мороз пробіг по шкірі. Надворі стояла спека, а мене трусило від холоду.
- Це ж фіктивне весілля, - я різко скинула його слова, наче брудну ганчірку. - Після нього нічого не буде. Ніяких… інтимних контактів.
Мені хотілося, щоб голос звучав твердо, але вийшло надривно. І все одно я мусила це сказати. Бо якщо не окреслю межі зараз - він зітре їх остаточно.
Чоловік засміявся. Тихо, повільно, смакуючи мій протест.
- Я такого не говорив, - його усмішка стала небезпечною. - Тож не вигадуй...
#5111 в Любовні романи
#2240 в Сучасний любовний роман
#1085 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.11.2025