Відчуваю себе акторкою. Ні, не зіркою. Не тією, заради якої шикується червона доріжка і спалахує світло софітів. А акторкою другого плану. Жінкою, яка випадково потрапила в кадр, коли головну сцену грають без неї.
Переді мною розкішна машина. І чоловік у чорному костюмі, що раптово виплигує з-за водійського сидіння, мов з тіні. Рухи чіткі, пропрацьовані до автоматизму. Він не дивиться ні на мене, ні на брата, ні на дім. Його місія - відкрити дверцята. Його роль обмежена, службова. Бо зараз у центрі інший чоловік.
ВІН виходить повільно, з гідністю, ніби сцена належить йому від народження. Біла сорочка, що майже світиться на тлі чорних штанів, привертає до себе всю увагу. Контраст такий сильний, що очі мимоволі ковзають по ньому знову і знову. Він високий. Розправляє плечі, вдивляється в подвір’я, в кожну його деталь. А потім… повертає голову. Повільно. І дуже точно. Його очі зупиняються на мені. На нас.
Я стискаю пальці. Міцно. До болю. Наче самими лише руками можу втримати серце, яке підскочило вгору, забилося в горлі, у вухах, у скронях. Поруч Давидка ще не відчуває напруги. Барахтається в басейні, пускає бульбашки, занурюється з головою, ніби навмисно ігнорує реальність.
- Сонечко, - окликала я братика, котрий користувався ситуацією, перевищуючи свій встановлений ліміт у басейні. - Давид.
Голосніше, різкіше. Не тому, що була на нього зла, а через нерви, котрі почали здавати, варто було чоловіку рушити в нашу сторону.
- Так, так, йдемо.
Малий знав, що якщо звернення на повне ім'я, без "Давидка", "сонечко", "зайчик", то варто слухатися. І якщо мама він просто боявся, то мене поважав. Бо любив.
Чоловік іде, не поспішаючи, але з певністю. Погляд ковзає по Давидкові, який вже вибирається з води, і фіксується на нас впритул, коли ми стоїмо поруч. На мить, дуже коротку мить, кутики його вуст торкає посмішка. Ледь відчутна. Небезпечна. Невловна.
- Як тебе звати, хлопче? - Голос низький, оксамитовий, але я відчула як за комір ніби насипали льоду.
- Давид, - а ось хто взагалі нічого не боявся, так це ось цей молодий чоловічок. Йому що усміхнена вихователька, що незнайомий чоловік - все одно. З комунікацією в братика повний порядок, тому він простягає руку, бажаючи закріпити знайомство.
- Рафаель, - відповідає чоловік, стискаючи дитячу долоню.
Я мимоволі тисну іншу руку Давидка. Серце протестує. Тіло напружується. Бо я не знаю, на що здатна ця людина.
- Як один із черепашок? - Питає братик із захопленням. Очі в нього світяться, наче хтось запалив у них новорічну гірлянду. Рафаель. Черепашка-ніндзя. Герой. Весело.
- Ну, практично. Як тобі тут, друже? Подобається?
- Так! Дуже!
Я вражена. Це не те місце, де я очікувала побачити радість на обличчі брата. Та ще й у перший день.
- Супер, - веде з малим діалогом, але не упускає можливості по мені пробігтися зацікавленим поглядом. І я зараз безмежно щаслива, що одягнула закритий купальник. Бо я в ньому відчуваю себе розкритою перед очима цього чоловіка, що б було, якби його очам відкрилася відвертіша картина моїх принад? - Скажи, Давид, а ти колись дивився мультфільми на здоровому екрані?
- В кінотеатрі?
Мене більше не існує. Я стала повітрям. Давид дивиться тільки на нього. Тільки слухає його.
- Щось типу того. Але тільки для тебе і твоєї сестри. З безлімітним попкорном.
І тут переді мною не хижак. Не загроза. А хтось інший. Легкий. Умілий з дітьми. І це мене бентежить навіть більше. Бо я не розумію, що справжнє, а що гра.
- Попкорн? - Нарешті він згадує про мене. Давидка повертається до мене з таким обличчям, ніби я тримаю долю його життя у своїх руках. - Мама й Аніта забороняють мені їсти попкорн. Бо я ще маленький.
- Та ну, який же ти маленький? Он як добре плаваєш. Маленькі так точно не можуть. Думаю, на одне невеличке відерце ти можеш розраховувати. Так, Аніто?
Він смакує моє ім’я. Розтягує його. Обережно, ніби куштує екзотичну страву, що хоче з’їсти ще раз.
- Можна?
Очі Давидка - велика вода. Блискучі. Невинні. Я не можу сказати "ні".
- Один. Маленький, - кажу з удаваною строгістю. Але обидва вже святкують перемогу.
Рафаель присідає навпочіпки. Не боїться води. Не боїться зіпсувати штани. Йому важливо бути на рівні з дитиною. Його обличчя поруч з личком хлопчика.
- Ти ж відважний?
- Ага! - відразу відповів братик, випроставшись, мовби й справді треба було довести свою мужність. - Я нічого не боюся!
- Навіть пані Ваннеси? - Чоловік нахилив голову трохи вбік.
Ваннеса. Ось як її звати. Жінка, що досі стояла неподалік, не ворухнувшись. Її очі знову ковзнули по мені, мовби на шкірі з’явилися нові етикетки.
- Ні, - серйозно похитав головою Давидка. - Вона просто мовчить. Але мені не страшно.
- От і добре, - задоволено кивнув чоловік, глянувши в бік Ваннеси, яка тут же рушила до нас. - Ти поки побудь з Ваннесою, а мені потрібно поговорити з твоєю сестрою. Гаразд?
- Так.
- Пішли.
Мені почулося, чи його голос тут же набув прохолодніших ноток? Можливо. Але я згідно кивнула. Бо що ще залишалося робити?
Я ішла за ним через коридор - босоніж, відчуваючи холод плитки під ногами, відчуваючи себе ніби випадковою, зайвою в цьому домі, у своєму тілі. У купальнику. Закритому, так. Але зараз відчутому до міліметра. Він ішов попереду, не озираючись.
Кімната була прохолодна, напівтемна. З великим вікном, за яким світив день.
Він увійшов і, не гаючи ні секунди, почав розстібати сорочку. Я застигла. Серце вдарилось десь у грудях, різко й боляче.
- Що ви… - прошепотіла.
- Я просто зніму костюм. Спека, ти ж сама розумієш, - він кинув на мене той самий погляд. Повільний. Теплий. Підступний. Очі як вогонь під льодом. - Ти ж не проти?
#5025 в Любовні романи
#2205 в Сучасний любовний роман
#1084 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.11.2025