- Запам'ятай, дівчинко, раз і назавжди - я не помиляюся.
Він не кричить. Не підвищує голос. Але цього спокійного, я б навіть сказала ледь вловного тону вистачає, щоб чергова порція мурах пробігла марафон моїм тілом.
- Все буває вперше, тож...
- Гарно підмітила, - коли ця людина радіє, інша, навпроти неї, ледве Богу душу не віддає. Це я відчуваю на власній шкірі, помічаючи, як мурахи розвертаються на сто вісімдесят та роблять марш-кидок в іншу сторону, стираючи до крові свої лапки. - Твій перший вже був?
- Я не зовсім розумію, про що...
- Розсувала ноги перед мужиками? Давала? - запитав спокійно. Байдуже. Наче говорив про погоду.
Краще б він посміхався, тоді залишалися певні шанси, що моя голова буде триматися моєї шиї...
- Ні, - і на автоматі потираю шию, ніби перевіряючи, чи вона досі на місці. Чи це не ілюзія реального світу, де я вже лежу без свідомості.
- Добре. Дуже добре, - ніби ставить галочку в якомусь списку.
Я проковтую повітря, намагаючись відновити здатність говорити. Але воно настільки сухе, що я тут же закашлююся, горло дере, і кисню стає ще менше...
— Ви, певно, переплутали мене з кимось іншим. Я просто танцювала, - треба говорити. Необхідно. Виторговувати собі волю. За мене це ніхто не зробить. - Це мій номер...
- А це твій костюм, який ти нап’ялила на себе, щоб у мене встав, так?
Я опустила очі. Костюм… справді був жахливий. Короткий. Прозорий. Такий, що залишає простір уяві, але відбирає гідність. Я пам’ятаю, як відкрила той пакетик від Мехрана Наємовича. Тоді хотіла все скасувати. Вийти. Сказати: "Ні". Але згадала про брата. Про Давидку. Про те, що його можуть забрати будь-якої миті. Після відкрила конверт, і здуріла, коли усвідомила скільки там грошей. І тільки під приводом того, що це заради Давидки, що це потрібно для діла, тільки після натягнула на себе цей костюм. Який в цю мить стає ніби ще меншим, ще коротшим, і я б певно головою себе відчувала впевненіше, ніж в ньому...
- Зрозумійте, це просто...
- Тсс, - та сама рука, такий самий статечний рух, ось тільки зараз чоловік притискає вказівний палець до своїх вуст, на яких я тут же залипаю..., - я ніколи не помиляюся. Я хочу. Або не хочу. Зараз я хочу. Тебе.
- У мене є вибір? - Знаю. Немає. Але... Треба спробувати. Хоча б спробувати... Здатися я зможу будь-якої миті.
- Ні, - категоричне. Різке. Зрозуміле. Від якого в кімнаті стає ніби в морозильній камері, і я вся стискаюся в грудочку, намагаючись хоч так віднайти краплю життєдайного тепла. Хоч щось, за що можна вчепитися, і остаточно не замерзнути.
- Тоді в мене є прохання, - і саме за це тепло, за мій єдиний промінчик сонечка у цьому похмурому світі я і буду просити. Я можу сама померти від холоду, та у мене є шанс прикрити собою найріднішу людину.
- Ти впевнена, що знаходишся в статусі, коли можеш хоч про щось просити? - Чоловік дивується моїй нахабності, навіть голову злегка повертає, ніби таким чином перевіряє, чи йому випадково не почулося і звірятко реально подало голосок. - Тоді, коли тебе продали, як шматок яловичини на ринку?
- Ти ж хочеш, щоб я добровільно прийшла до тебе? - Дивлюсь йому прямо в очі. Це ж те, що він хоче, так? Те, через що його здоров'яки мене затягнули. І чому він витріщався на моє напівприкрите тіло протягом всього виступу, прозоро натякаючи, що йому від мене потрібно. І наразі прямо про це говорить. Порівнюючи мене... Бридко. Як же бридко.
Його очі загоряються. Я запропонувала те, що цього чоловіка зачепило. Чи це злість на те, що я безцеремонно перейшла на "ти"? Сам покарає? Чи покличе своїх бугаїв, щоб не гадити об мене руки?
- Вваляй.
Я ковтнула повітря. Мені хотілося втекти. Але я стояла. І вимовила.
- Врятуй мого брата.
Він може. Я впевнена. Для таких як цей чоловік немає нічого нездійсненого.
Я ж на це не здатна. Спробувала, але все марно... Все котиться під три чорти. А мені потрібно врятувати брата. Цьому чоловіку потрібна я. Кожен з нас якимось чином зацікавлений один в одному, і це буде не більше ніж просто співпраця. Обмін валізами. В моїй буде лежати добровільна згода на його збочені фантазії. А я заволодію тим, що не дасть мені з'їхати з глузду. Бо кожного разу лягати в ліжко, знаючи, що братик десь далеко, в жахливих умовах, серед людей, які не приголублять, не поцілують, не поцікавляться як в нього справи...
- І після...
Загадково промовляє, ніби візуально трясе рятівною валізою перед моїми очима, запевняючи, що вона вже практично моя, варто зробити пів кроку.
- ... я зроблю все... - і, звичайно, я роблю ці пів кроку. Пів, крок, десятки тисяч кроків. Ноги зіб'ю до кістки, але все зроблю заради того, щоб не підвести братика.
Виголошую те, що в нього в голові, але навіть від того, щоб саме я це озвучила, щоб я це виголосила в слух, чоловік отримує збочене задоволення. Бо таким чином я програла. Віддалася в його руки добровільно. Сама на все підписалася, навіть не тямлячи, до чого це може призвести. Бо наразі найголовніше інше...
- Ти пошкодуєш... - звучить як попередження, натякаючи, що ще можна відступити. Ще немає відбитків моїх пальців на цій заповітній валізі. Можна покинути потенційне місце злочину.
- Я знаю...
- Дуже сильно пошкодуєш...
#4990 в Любовні романи
#2191 в Сучасний любовний роман
#1074 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.11.2025