У тому самому таборі, у той самий час

Частина 12

ДЕНЬ У ТАБОРІ

Ранок був прохолодним і лінивим. Сонце ще не встигло прогріти повітря, і табір огортала тиша, яку зрідка порушували голоси вожатих. Ілла сиділа на дерев’яних східцях перед корпусом, закутавшись у худі, і неквапливо пила каву. Напій був теплим, обіймав її зсередини, ніби нагадував, що день тільки починається і не варто поспішати.

Юн з’явився поруч, як завжди, несподівано. Він мовчки простягнув їй шоколадний батончик.

— Ти ж любиш солодке, — сказав він просто.

Вона посміхнулася.

— Дякую, Юне.

Він сів поруч, покрутив у руках свою чашку і зробив ковток.

— Як спалося? — спитав він, поглядом досліджуючи простір перед собою.

— Як завжди в таборі — уривками.

— Звично, значить.

Після сніданку почалася руханка. Діти ліниво потягувалися, виконуючи вправи, хтось явно не хотів вставати з ліжка, а хтось, навпаки, стрибав, наповнений ранковою енергією. Юн і Ілла стояли попереду, показуючи вправи. І все було б ідеально, якби один із хлопців, Данило, не перечепився через лавку й не гепнувся просто на траву.

— Ого, ти як? — Ілла швидко нахилилася до нього.

Данило підняв голову, гримасуючи.

— Нормально… Але, здається, я забив коліно.

Ілла допомогла йому піднятися, а Юн миттєво взяв ситуацію під контроль.

— Сідай, я зараз знайду лід.

Коли Юн повернувся з пакетом льоду, то побачив, як Ілла вже заспокоює хлопця, жартуючи з ним, а Марк стоїть поряд, запропонувавши йому перев’язати коліно.

Юн мовчки віддав пакет, спостерігаючи, як Ілла і Марк перезирнулися. Йому не сподобалося це. Не сподобалося, що Марк занадто близько.

Але він нічого не сказав.

День продовжився спекотно. Після обіду всі рушили на озеро. Вода була прохолодною, освіжаючою, і діти зі сміхом пірнали в неї. Вожаті залишилися на березі, розмовляючи та наглядаючи за загоном.

Марк встиг осісти поруч із Іллою. Він кидав жарти, розповідав історії, змушував її сміятися. Юн стояв неподалік, стискаючи пальці в кулак. Він не міг нічого зробити, бо, зрештою, він сам тримав дистанцію між ними, правда ж?

Але це не означало, що він не відчував ревнощів.

Увечері всі зібралися біля багаття. Дерева відкидали довгі тіні, полум’я танцювало, розповідаючи свої історії. Юн сидів трохи далі, слухаючи, як Ілла і Марк знову перешіптуються.

А потім Ілла підняла голову і поглянула прямо на нього.

Він не відвів погляду.

І в цю мить вона зрозуміла: вони обоє знають.

Це літо буде вирішальним.

Це літо стане їхнім останнім шансом.

Наступного ранку напруга між ними стала майже відчутною фізично. Юн не розмовляв зайвого, відповідав коротко і різко, хоч ніхто, крім Ілли, не помічав змін у його поведінці. Вона ж навмисно поводилася так, ніби нічого не сталося, ніби її не зачіпало те, як він уникає її погляду.

Вони знову зустрілися на доріжці до їдальні. Марк ішов поруч із Іллою, щось їй розповідаючи, а Юн вийшов із корпусу в ту ж мить, коли вони проходили повз. Його погляд ковзнув по них, і він відчув, як усередині стислося щось гостре і неприємне.

Ілла це помітила. Вона знала його достатньо добре, щоб розшифрувати навіть ті речі, які він намагався приховати.

Під час сніданку він мовчки їв, коли Софія сіла поряд. Вона легко торкнулася його руки, привертаючи увагу.

— Ти сьогодні якийсь задуманий, — промовила вона м’яко.

Ілла затримала ложку в руці. Вона змусила себе не реагувати, але серце стиснулося.

— Все нормально, — відповів Юн, відводячи погляд.

Протягом дня все повторювалося: Марк не відходив від Ілли, Софія шукала приводу поговорити з Юном, а між ними двома вирувало щось невидиме, напружене, майже вибухонебезпечне.

Увечері, коли табір готувався до чергового вогнища, Юн усе-таки підійшов до неї.

— Прогуляємося? — тихо запитав він.

Ілла подивилася на нього, довго, уважно. Потім кивнула.

Вони рушили стежкою до берега озера. І в цій тиші між ними нарешті мало щось вирішитися.

Вони йшли мовчки. Ліхтарі табору залишилися позаду, а перед ними відкривалася тиха темрява берега. Вода відбивала світло місяця, і від цього озеро виглядало майже нереальним.

Юн першим порушив тишу:

— Він тобі подобається?

Ілла навіть не здивувалася цьому питанню. Вона зітхнула, погладжуючи долонею тканину худі.

— А якщо так? — відповіла вона, не дивлячись на нього.

Юн стиснув щелепи. Він опустив погляд на пісок під ногами й злегка стиснув кулаки.

— Тоді я, мабуть, мав би тебе привітати.

— Але ти не радий.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше