Наступний день почався зі звуків валіз, що котилися доріжками табору, і голосів, які змішувалися у прощальних розмовах. Всі метушилися, збираючи речі, обмінюючись номерами, фотографуючись на пам’ять. Табір закінчився.
Ілла стояла біля свого будиночка, склавши руки на грудях, і спостерігала за всім цим хаосом. Вона ловила короткі обійми, напівжартівливі фрази «Ще побачимось!», «Пиши, не пропадай!», і знала, що більшість цих людей вона навряд чи зустріне знову.
Юн був десь неподалік, допомагаючи комусь вантажити рюкзаки в багажник. Він був такий же усміхнений і дружній, як завжди, але вона бачила — він теж відчував цей дивний післясмак кінця.
— Слухайте, — сказала Ілла, коли вони зібралися невеликою групою вожатих, з якими особливо добре здружилися за цей час. — Давайте не будемо так швидко розбігатися? Приїжджайте до мене на кілька днів. Відпочинемо, погуляємо, просто добре проведемо час.
— О, це було б круто! — одразу підхопив хтось із компанії.
— Серйозно? А ти не проти? — перепитав інший, але в очах уже горів ентузіазм.
— Ну так, я ж сама запропонувала, — засміялася вона. — Давайте не прощатися так швидко.
Юн мовчки стояв поруч, уважно слухаючи. Його темні очі коротко зустрілися з її, і вона побачила в них ледь помітне запитання. Вона відповіла йому легким кивком.
— Я приїду, — сказав він.
Ілла відчула, як серце стислося від радості. Їй не хотілося відпускати ці дні так швидко, не хотілося відпускати його. А тепер вони отримали ще трохи часу.
Уже вдома, серед знайомих стін і зручного ліжка, Ілла не відчувала звичного полегшення після повернення. Навпаки, їй здавалося, що частина її залишилася там, у таборі, серед ночей на пустій вулиці, сміху біля вогнища і темних очей, які вона не могла забути.
Вона машинально гортала телефон, відповідаючи на повідомлення друзів, поки не зупинилася на одному з чатів. Юн.
Ілла не вагалася довго. Пальці самі набрали коротке повідомлення:
"Я багато думала... І знаєш, здається, ти мені подобаєшся."
Вона не стала чекати відповіді. Закрила чат, вимкнула екран і зробила глибокий вдих. Це було спонтанно. Можливо, надто прямолінійно. А що, якщо вона його злякала? А що, якщо він взагалі не відповість?
Її погляд зупинився на екрані, що залишався темним. Жодного сповіщення. Жодної реакції.
Вона змусила себе відірватися від телефону, вирішивши, що все з’ясується, коли він приїде. Але що, якщо він не приїде? Що, якщо почне уникати її?
Думки не давали спокою. Вона крутилася в ліжку, намагаючись переконати себе, що все буде добре. Юн не такий. Він ніколи не ігнорував її, завжди був поруч.
Але цього разу все було інакше.
Коли всі приїхали, атмосфера була легкою і невимушеною. Сміх, розмови, спогади про табір — все здавалося таким же, як і раніше. Всі робили вигляд, що нічого не змінилося, і Ілла теж намагалася, але всередині не могла позбутися відчуття, що між нею і Юном з’явилася якась невидима стіна.
Вони обмінялися поглядами кілька разів, ніби мовчки перевіряючи, чи хтось із них зачепить те, що сталося. Але жоден не наважувався.
Коли нарешті випала нагода, Ілла схопила Юна за руку, тягнучи його за собою подалі від інших.
— Нам треба поговорити, — сказала вона тихо, але наполегливо.
Вони вийшли на терасу. Теплий вечір огортав їх м’яким світлом вуличних ліхтарів, і від цього все здавалося менш реальним.
— Я не витримую, — видихнула вона, схрестивши руки на грудях. — Я знаю, що це безглуздо, що це просто табір, просто атмосфера, просто емоції, які пройдуть… Але я хочу знати, що ти думаєш про все це.
Юн мовчав. Його темні очі не відривалися від неї, і в цій тиші було щось важке.
— Я просто хочу знати, — повторила вона. — Щоб не вигадувати собі нічого зайвого.
Він провів рукою по волоссю, ніби збирався щось сказати, але потім знову замовк.
— Це не просто табір, — нарешті тихо сказав він. — І не просто емоції. Але…
Ілла затримала подих.
— Але я не знаю, що з цим робити.
Вона сумно всміхнулася.
— І не треба, — відповіла вона. — Я теж не знаю. Але тепер хоча б все чесно.
Юн нервово потер пальцями зап'ястя, ніби зважуючи кожне слово, перш ніж вимовити його вголос.
— Ти… ти не можеш мені не подобатись, — сказав він, його голос звучав спокійно, але Ілла помітила, як напружено він зводить брови.
Вона завмерла.
Це мало бути зізнання? Це означало те, що вона хотіла почути?
Її серце прискорило хід, але водночас у голові почався хаос. Він не сказав прямо: «Ти мені подобаєшся». Він сказав це інакше. Можливо, він просто мав на увазі, що вона хороша людина? Що вона подобається всім? Що він поважає її?
Вона відчувала, як всередині піднімається хвиля переживань. Вона хотіла запитати прямо, що саме він мав на увазі, але страх почути «не те» стримував її.
#10465 в Любовні романи
#2192 в Короткий любовний роман
#1489 в Молодіжна проза
літній табір, кохання і різниця у віці, одностороннє кохання
Відредаговано: 13.07.2025