У тому самому таборі, у той самий час

Частина 9

Ліс зустрів їх густиною та темрявою.

Спочатку вони йшли мовчки. Гілки тріщали під ногами, листя шурхотіло, а десь далеко кричала сова. Навіть вітер, що вдень був приємним і легким, зараз здавався загрозливим, бо хитав гілки так, що вони шепотіли щось невідоме.

Ілла не хотіла показувати, що їй страшно.

Юн теж мовчав, але вона відчувала, як його плечі напружені, як він періодично переводить погляд з дороги на неї, ніби перевіряючи, чи вона не передумала.

— Ну й дурість, — пробурмотів він нарешті.

— Та ще й яка, — погодилася Ілла, але не зупинилася.

Вони йшли далі.

Щоб відволіктись, вона почала говорити. Про сварку з Марком, про те, як він не послухав її, як все перекрутив, як вона відчувала, що її думка просто нічого не варта.

Спочатку вона говорила спокійно, але поступово голос набирав обертів. Емоції, які вона стримувала цілий день, виривалися назовні.

Юн слухав, іноді кивав, але майже нічого не казав. Він знав, що їй треба виговоритися.

— Розумієш, він навіть не спробував мене вислухати! — роздратовано змахнула руками вона.

Юн зітхнув.

— Я не знаю, що сказати, — чесно зізнався він.

— І не треба, — відмахнулася вона.

Вона була надто захоплена своєю промовою, щоб помітити, що ліс позаду, що їх більше не огортає густа темрява.

Аж поки не відчула, як вітерець легко торкнувся її обличчя.

Ілла зупинилася, переводячи подих.

Перед ними розкинулося озеро.

***

Вода віддзеркалювала зоряне небо, темне і глибоке, наче безмежність. Легкий бриз здіймав хвильки, що м’яко плескалися об берег.

— От і прийшли, — тихо сказав Юн, зупинившись біля озера.

Ілла навіть не подивилася на нього, просто випалила:

— Йдемо купатися.

Юн різко повернув голову до неї, не вірячи своїм вухам.

— Ти серйозно? — він глянув на чорну воду, яка розчинялася у темряві, і знову на неї.

Але Ілла вже підбігла до берега й занурила руку в озеро.

— Вона теплюща! — радісно повідомила вона, не чекаючи його відповіді, і почала швидко роздягатися.

Юн розгублено провів рукою по волоссю, озирнувся, ніби перевіряючи, чи їх ніхто не бачить, і зітхнув.

— Ну й ніч, — пробурмотів він, стягуючи футболку.

Він все ще не міг повірити, на що погодився. Озеро, ніч, вона… Щось у всьому цьому відчувалося неправильним, але водночас настільки захопливим, що він не міг зупинитися.

Ілла вже була у воді, сміялася, розбризкуючи хвилі навколо себе.

— Вона тепла, як молоко! — радісно вигукнула вона, відпливаючи далі.

Юн, все ще вагаючись, зайшов у воду. Спочатку повільно, відчуваючи, як вона огортає його тіло, а потім зробив глибокий вдих і повністю занурився.

Коли він випірнув, Ілла повернулася до нього.

Вода збиралася краплями на її плечах, волосся злиплося від вологи, а очі блищали в темряві. Вона дивилася на нього, і в її голові промайнули всі ті моменти, коли вона відчувала себе поруч із ним особливою.

Юн був усього за кілька метрів. Його тіло, добре підкачане після табірних тренувань, виглядало ще привабливішим у віддзеркаленні води. А темні очі, які у звичайному світлі здавалися такими добрими, зараз ставали загадковими, майже недосяжними.

Це був ідеальний момент.

Вона хотіла б, щоб саме зараз стався їхній перший поцілунок.

Але Юн раптом здригнувся.

— Мені… мені холодно, — пробурмотів він, але не виходив, ніби чекаючи на неї.

Ілла на мить стиснула губи, а потім зітхнула.

— Гаразд, вилазимо, — сказала вона, роблячи перші кроки до берега.

Він трохи повагався, але коли побачив, що вона справді виходить, теж рушив за нею.

Вони йшли назад до табору, відчуваючи, як нічний вітер прохолоджує їхню розігріту шкіру після озера. Ілла скоса глянула на Юна — він трусив волосся, струшуючи з нього краплі води, і посміхався сам до себе.

— Ну, принаймні, тепер ти знатимеш, що вночі вода теж нормальна, — пожартувала вона.

— О так, тільки от… мені здається, що завтра я буду чхати, — поскаржився Юн, ховаючи руки в кишені.

— Це твоя вина, треба було одразу вийти, а не тремтіти у воді, — засміялася вона, легенько штовхнувши його плечем.

Коли вони повернулися, табір ще не заснув. Вогнище, біля якого вечері зібралися вожаті, вже майже догоріло, але біля столів усе ще було шумно. Хтось розповідав історію, інші сміялися, дехто вже розтягувався на лавках, ледве тримаючись від втоми.

— О, а ці двоє де були? — запитав хтось із колег, коли вони з’явилися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше