Наступний день видався таким самим, як і попередні. Табір жив своїм звичним життям: галасливі діти, розклад тренувань, обід за спільним столом, вечірні посиденьки біля вогнища.
Ілла прокинулася раніше за всіх, як завжди. Вона не любила, коли її будив шум табору, тому завжди вставала першою, щоб встигнути побути наодинці з собою. Коли вона вийшла з корпусу, то побачила Юна, який стояв біля кухні й чекав, поки закипить вода.
— Доброго ранку, — сказала вона, підходячи.
— Привіт, — Юн усміхнувся, ніби нічого не сталося напередодні. Він взяв чашку, налив у неї каву і без слів простягнув їй.
Вона прийняла її, трохи здивована.
— Це мені?
— Ну, ти завжди п'єш каву вранці, — відповів він, ніби це було щось само собою зрозуміле.
Ілла зробила ковток, ховаючи посмішку за чашкою.
— Дякую, Юне.
Він тільки кивнув і почав пити свою каву. Вони мовчки стояли поруч, дивлячись, як сонце повільно піднімається над деревами.
Потім почався звичайний табірний день.
Спочатку було тренування з настільного тенісу, де Ілла, як завжди, показувала відмінну техніку, а Юн жартував, що вона занадто серйозно ставиться до гри. Діти уважно слухали їхні поради, інколи намагаючись зловити моменти, коли вони перекидалися короткими, майже дружніми шпильками.
— Якщо ти хочеш перемогти мене, Юне, тобі треба тренуватися ще років десять, — сказала вона, коли в черговий раз легко відбила його подачу.
— Десять? Дай мені хоча б п'ять, — засміявся він.
Потім були командні ігри. Вони розділили дітей на групи й разом із ними бігали полем, заливалися сміхом і жартували.
Коли настав час обіду, Юн знову випередив її й поставив перед нею тарілку з їжею, а поруч — ще один соус, який вона любила.
— Дякую… — вона подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому він так піклується про неї.
— Просто знаю, що ти любиш цей соус, — сказав він, не піднімаючи очей.
Вона не знала, як до цього ставитися.
Протягом усього дня вони майже не говорили про вчорашню гру в пляшечку. Але щось між ними змінилося, хоч вони обоє робили вигляд, що нічого не сталося.
Ілла все більше помічала дрібні деталі: як він завжди з'являється поруч, коли їй щось потрібно, як його погляд ненадовго затримується на ній, перш ніж він відводить очі.
Вона чекала. Чекала, коли він нарешті зробить щось більше. Але він мовчав.
Нічні прогулянки
Табір засинав, коли останні гомінкі голоси дітей нарешті стихали, а корпуси поринали в темряву. Але двоє людей, які мали б уже спати, щоночі виходили на вулицю, ніби їх кликало щось більше, ніж сон.
Ілла та Юн тихо вибиралися з будівлі, озиралися, щоб переконатися, що їх ніхто не бачить, і прямували до порожньої вулиці неподалік табору. Це було їхнє місце — тихе, безлюдне, зі старим потрісканим асфальтом, що ще зберігав тепло дня. Вони не домовлялися зустрічатися тут щовечора, це просто сталося саме собою.
Спочатку їхні розмови були нерівномірні. Ілла говорила більше — вона розповідала історії про теніс, про легендарних гравців, про те, як колись сама програвала важливі матчі, і як знову вставала на ноги після поразок. Вона говорила швидко, захоплено, розмахувала руками, а Юн слухав, кивав, інколи вставляв запитання, щоб вона продовжувала.
Але поступово баланс змінився. Вони почали говорити про інше — про табір, про людей навколо, про те, що їх хвилювало. Інколи — про життя, мрії, страхи.
Іноді вони просто мовчали, дивлячись у нічне небо, вишукуючи серед зірок падаючі, щоб загадати бажання.
А коли втомлювалися, сідали просто на ще теплий від сонця асфальт, відчуваючи, як під ногами пульсує залишкове тепло дня.
А потім починалися їхні "бійки".
Звичайні поштовхи, випадкові зачіпання, боротьба за уявну перемогу. Іноді він міг швидко схопити її за руку й різко відпустити, іноді вона штурхала його в плече й тут же ухилялася, аби не потрапити у відповідь.
Вони не говорили про це, але кожен знав: це було їхнім єдиним способом взаємодіяти фізично.
Юн ніколи не доторкався до неї просто так, але тут, у цій безлюдній вулиці, вони мали виправдання. Це було не ніжністю, а грою, не проявом почуттів, а жартом, не кроком назустріч, а звичайною дурнею.
Ілла чекала.
Вона чекала, коли він нарешті припинить цю гру. Коли зрозуміє, що вона більше не хоче цих напівнатяків, що їй не потрібно насильство як привід, що вона вже все вирішила.
Але Юн нічого не робив.
Він сміявся, ухилявся, штовхав її у відповідь, але ніколи не робив зайвого кроку.
Його нерішучість ставала нестерпною.
#10594 в Любовні романи
#2228 в Короткий любовний роман
#1504 в Молодіжна проза
літній табір, кохання і різниця у віці, одностороннє кохання
Відредаговано: 13.07.2025