У тому самому таборі, у той самий час

Частина 7

Минали роки.

Рейл більше не повертався до табору. Ніхто про нього не згадував, і з часом його образ у пам’яті Ілли почав розчинятися, як літній туман на світанку. Вона не шукала його, не чекала і не сподівалася.

Зате приїжджав Юн.

Він ріс, змінювався, дорослішав, але для Ілли він усе ще залишався тим самим молодшим хлопчиком, що колись соромився зайвий раз запитати, чи з нею все гаразд. Вона бачила його, але не помічала.

Вони перетиналися не тільки в таборі, а й на змаганнях із настільного тенісу.

Юн завжди усміхався, завжди був привітним. Він став кращим гравцем, швидшим, спритнішим, майже непереможним. Ілла бачила, як він розвивається, як упевненіше поводиться серед старших, але все одно сприймала його як «молодшого брата».

Часом він намагався заговорити з нею після гри, спитати про щось особисте, але Ілла відповідаючи кивала і знову кудись зникала, ніби навіть не помічаючи його присутності в її житті.

 

***

 

Настало літо.

Вони не бачилися кілька років. Життя змінювалося, приносило нові зустрічі, нові звички, але табір залишався тим самим. Його запах, його атмосфера, навіть знайомі голоси здавалися застиглими в часі.

Ілла приїхала на кілька днів пізніше, ніж усі.

Вийшовши з автобуса, вона зітхнула, вдихаючи тепле, напоєне хвоєю повітря. Довкола лунав сміх, гуркіт валіз, десь бігли діти, але її погляд одразу натрапив на одну людину.

Юн.

Високий. Неймовірно красивий. Темно-карі очі, чорне волосся, засмагла шкіра. Його постава, його впевненість – усе в ньому говорило, що він більше не той сором’язливий хлопчик, якого вона пам’ятала.

Ілла не могла відвести погляду.

Він, як завжди, підійшов, посміхнувся і, не питаючи дозволу, взяв у неї речі.

— Ого... — вирвалося в неї, перш ніж вона встигла подумати. — Ти змінився.

Юн ледь помітно зашарівся, але його спокій не змінився.

— Думаєш? — спитав просто, ніби це було неважливо.

Ілла все ще дивилася на нього, не в силах повірити, що це той самий хлопчик, якого вона колись не помічала.

Юн, не додаючи нічого зайвого, повернувся і поніс її речі до її кімнати.

А Ілла залишилася стояти на місці, ще трохи ошелешена, перш ніж зібрати себе до купи й піти вітатися з іншими.

 

 Літні дні текли швидко, обгортаючи їх знайомими запахами багаття, сосен і теплого вітру.

Юн залишався тим самим сором'язливим хлопцем, яким вона його пам’ятала, але тепер він виглядав зовсім інакше. Йому було сімнадцять, він був високим, струнким, з темними карими очима, що світилися теплом, і чорною гривою волосся, яка постійно спадала йому на чоло. Він виглядав дорослішим, впевненішим, але все ще мав у собі ту особливу м'якість, яка робила його таким улюбленцем серед людей.

Весь табір вони проводили разом. Спочатку це було випадково – просто збіг обставин, зручність, комфорт, який вони відчували в компанії одне одного. А потім стало очевидним: вони були всюди разом. Вони їли разом, готували каву разом, засинали на тихій годині, сидячи поруч, коли сили залишали їх після довгих активностей. Вони підміняли одне одного, коли комусь ліньки було виконувати чергові обов’язки. Вони розуміли один одного без слів.

Проте Юн все ще не вірив, що вона може звернути на нього увагу. Він був молодшим. Вона була шанованою вожатою, людиною, до якої всі тягнулися. Для нього це було недосяжним. Ілла ж не могла повірити, що він оволодів її увагою. Вона не вірила, що він може викликати в неї такі почуття. Вона намагалася це заперечувати, знаходити виправдання, але вони танули щоразу, коли вона дивилася на нього. Юн вже не був просто милим хлопчиком, який колись намагався втрутитися в її життя, якого вона відсовувала на другий план.

Він їй подобався. Вона усвідомила це одного вечора, коли вони знову сиділи біля вогнища. Юн мовчав, як і завжди, коли не був змушений говорити, але його погляд був зосереджений на полум'ї. Його профіль здавався ідеальним, підсвіченим мерехтливим світлом, і вона раптом відчула щось схоже на захоплення. Він був гарний. Він був турботливий. Він був поруч.

Її серце стиснулося. Вона ніколи не дивилася на нього так. Але тепер не могла зупинитися.

Вона призналася собі. Вона чітко це бачила. Юн їй подобався. І їй здавалося, що це взаємно. Вони дбали один про одного у найменших дрібницях: принести соус на обід, непомітно подати пляшку води, коли вона забувала, або допомогти, якщо щось випадало з рук. Але водночас він нічого не робив, щоб показати це прямо. Ілла чекала. Чекала, коли він зробить перший крок, скаже щось, натякне. Але цього не відбувалося, і це змушувало її сумніватися: можливо, вона просто собі щось вигадує?

Юн же боявся. Він відчував до неї більше, ніж просто захоплення, але страх втратити її навіть як друга сковував його. Він був переконаний: якщо щось піде не так, якщо він скаже зайве або зробить невдалий крок, вони припинять спілкуватися. А він не хотів цього. Він хотів зберегти цей зв'язок попри все, навіть якщо для цього доведеться приховувати свої почуття.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше