У тому самому таборі, у той самий час

Частина 6

День у таборі був насиченим. Ілла, як завжди, не втрачала нагоди показати себе. Вона впевнено взяла участь у першому загальному заході — грі, що вимагала швидкого мислення і лідерських якостей. Вона говорила чітко, діяла рішуче і змушувала всіх навколо або слухати її, або намагатися з нею змагатися.

Рейл помітив її майже одразу. Спочатку він просто спостерігав, розслаблено сидячи збоку, але коли побачив, як вона керує командою, як впевнено говорить і сміється, щось у ньому клацнуло. Він глянув на друга, посміхнувся і без сорому сказав:

— Вона мені подобається.

Друг засміявся, але Рейл не жартував. Він не з тих, хто щось говорить просто так. І тому не став чекати.

Коли гра закінчилася і всі сіли перепочити, він зайняв місце біля неї, нахилився ближче і зухвало посміхнувся:

— Ну, ти крута. Але я все одно був би кращим капітаном.

Він чекав на її реакцію. Хотів побачити, як вона відповість. Чи піддасться грі, чи відстоїть свою позицію?

Ілла підняла на нього погляд, у її очах промайнув виклик. Вона посміхнулась — не так, як дівчата зазвичай посміхаються хлопцям, які їм подобаються, а так, як люди, які люблять перемагати.

— Сумніваюсь, — відповіла вона. — Але можеш спробувати довести.

Вона говорила впевнено, але всередині не до кінця вірила, що він говорить це серйозно. Вона ніколи не була тією, кого хлопці вибирають першою.

Але Рейл не відступив. Він залишався поруч, підкидав нові жарти, знаходив привід знову сісти біля неї, знову з нею говорити. Ілла не помітила, як їхня гра перетворилася на щось більше.

Після першої зустрічі Рейл не збирався відступати. Він не був тим, хто довго розмірковує або вагається. Йому подобалася Ілла, і він це показував без натяків чи ігор.

Наступного дня на сніданку він знову сів біля неї, ніби так і треба.

— Ти завжди так швидко бігаєш? — запитав він, коли всі ще розбирали їжу з таць.

— Швидко? — перепитала вона, не зовсім розуміючи, до чого він веде.

— Ну так. Я от подумав: може, ти від мене втекла вчора?

Ілла закотила очі, але він бачив, як куточки її губ сіпнулися від стриманої усмішки.

— Просто ходила з друзями, — відповіла вона, зосереджуючись на тарілці.

— Мені здається, ти не хочеш визнавати, що тобі сподобалось, як я тебе наздоганяв, — продовжив він з хитрою посмішкою, не відводячи від неї погляду.

Ілла відклала виделку і підняла на нього очі.

— О, то це був якийсь виклик?

— Ага. Тільки ти його програла, бо втекла, — впевнено заявив Рейл.

Вона хмикнула й похитала головою.

— Я просто не люблю, коли мене хапають зненацька.

— Добре. Тоді я тебе попереджу наступного разу, — він підморгнув їй і повернувся до своєї тарілки, ніби ця розмова була чимось звичайним.

Ілла не знала, як до цього ставитися. З одного боку, їй лестило, що хлопець, настільки впевнений у собі, явно приділяє їй увагу. З іншого — вона не вірила, що це може бути серйозно.

Проте з того моменту Рейл не відступав. Він завжди знаходив спосіб бути поруч: сідав біля неї, зачіпав, кидав іронічні коментарі, але в той же час — підтримував, коли потрібно. Він змушував її сміятися, заводив у якісь безглузді змагання, мовби перевіряючи, чи готова вона приймати його гру.

Він став її тінню. Ілла, можливо, й могла би уникати його, але не хотіла. Вона відчувала, що їй це подобається більше, ніж вона готова зізнатися.

Початок форми

Кінець форми

 

Юн час від часу намагався долучитися до їхніх розмов, але він був молодший, а Рейл та Ілла жили у своєму окремому світі.

Одного разу, коли вони сиділи після обіду на лавці біля спортзалу, Юн підійшов до них, крутячи в руках пластикову пляшку.

— Ілло, йдемо до вогнища, там уже всі збираються, — покликав він, радісно всміхаючись.

Рейл навіть не повернувся до нього, замість цього звернувся до Ілли:

— А ти знаєш, що я можу підняти тебе на плече і віднести, куди захочу?

Ілла здивовано підняла брови.

— Ой, тільки спробуй, — засміялася вона, хоча її голос звучав не надто переконливо.

Рейл піднявся на ноги і, перш ніж вона встигла зреагувати, схопив її за талію, ніби справді збирався здійснити задумане. Вона різко вирвалась, ударивши його кулаком у плече.

— Ей, не наглій!

— Просто перевіряю, наскільки ти спритна, — засміявся він.

Юн усе ще стояв поруч, спостерігаючи за їхніми жартами, але було очевидно, що його присутність зайвою тут не вважали.

— То ви йдете? — спробував він ще раз.

Ілла зиркнула на нього, ніби тільки зараз усвідомила, що він тут.

— Та… зараз, — невпевнено кивнула вона.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше